хмаринками диму від мушкетних залпів гребені окопів, як вслід за цим невидимі звідси лави атакуючих відповідали моторошним виттям. Одна за одною з громом вистрілювали гармати, випльовуючи у ворога цілі вогняні стовпи. На табір білими рисками сипалися татарські стріли. Випущені високою дугою, вони майже в півтора рази перевищували далекобійність мушкетів і самопалів, тож залітали іноді аж до середини табору. Час від часу голосно гупало десь поодалік, і вслід за цим на окопі підіймалися цілі хмари диму, вогню, перемішаного з кусками криги і розпеченого чавуну – діяла малочисельна, але напрочуд влучна татарська армата. Приблизно через чверть години бою ворожий обстріл усе ж припинився, а на позиціях запорізьких гармашів піднявся радісний крик, і вгору полетіли шапки. Скоро від джури, який пробігав поряд, Іван дізнався, що гармашам удалося одну за одною збити обидві ворожі гармати. Незабаром вогонь гармат знову було перенесено на лави наступаючих сейменів. Татари одразу ж подалися, а з валів запорізького табору, нехтуючи наказом Павлюка не полишати табір, кидалися в переслідування сотні відчайдухівздобичників. З гучними криками і посвистом перестрибували вони через окоп, скочувались крижаним нахилом і зникали з поля зору Богуна і Обдертого. Скоро до шпиталю потяглися ноші з важкопораненими. Ті, кого ворожі кулі та стріли зачепили не дуже важко, клигали самі, спираючись на ратища або мушкети. Дехто перев'язувався сам або за допомогою друзів і залишався на окопі. На цей раз, як оповіли заарештованим молодики, котрі бігали табором взад і вперед, татари відкотилися від табору у степ на добрі дві версти і не виказували наміру продовжити штурм. Здавалося навіть, що вони побоюються атаки запорожців – багато хто з ворожих вершників не сходив з коня.
Павлюк у супроводі кількох старшин, серед яких були й Омелько зі Славинським, під'їхав до шатра, коли заарештовані й забули, з якою метою їх сюди приведено. Швидко сплигнув з коня, кинув повід джурі і попрямував до шатра. До нього підскочив Славинський.
– Пане отамане, ваша милість! Тут нагальна справа… Питання безпеки!
Павлюк зупинився і поглянув на сотника.
– Мною затримано двох злочинців, – пояснив той. – Вони очікують вашого суду.
Павлюк нетерпляче змахнув рукою:
– Знайшов час! Треба було вирішити своєю владою.
Цієї миті перед отаманом постав Омелько.
– Е, ні! – заперечив він. – Тут, пане Павле, не той випадок. Твого суду козаки чекають, справедливого!
Отаман трохи помислив, та зрештою струснув головою.
– Добре, ведіть, – кинув і зник у шатрі.
Коли Івана з Савкою провели до отаманського шатра, там знаходилися лише Павлюк, Славинський і Омелько, сторожа залишилась зовні.
– Викладайте, що за справа привела вас до мене, – мовив Павлюк, коли запорожці стали перед столом, за яким він розмістився, сидячи у великому горіховому фотелі з високою спинкою.
– Справа ось у чому, – першим почав Славинський. – Перед вами стоїть гайдук уманського підстарости Березницького на прізвище Місюрка. І Місюрка сей заслужив за свої діяння кару люту, тож чесна людина не може спокійно дати йому уникнути покарання, почуватися добре, доки він ходить землею, їсть, п'є, дихає повітрям.
