– Іване! Ну навіщо так целебрувати!31 Я ж прохав тебе заходити просто, без докладу й у будьякий зручний тобі час, – мовив він, простягаючи Богунові руку.
Іван відповів міцним потиском.
– Не пристало таке панібратство при підлеглих розводити, – знизав плечима він. – Так недовго дочекатись, що й джури почнуть плутати де полковник, а де його конюший.
Нечай посміхнувся:
– Що дозволено тобі, то іншим зась. Хоча щось у словах твоїх є. Оскільки ми на війні, витриманість військова повинна відчуватись у всьому. Твої б слова чули деякі з наших полковників, котрі звикли до гетьмана двері ногами відчиняти… Ну, добре, не для таких розсудів тебе покликано. Присядь лишень.
Богун мовчки сів на лаву під завішеною перським килимом стіною шатра і застиг, виклавши на коліна шаблю у прикрашених золотою чеканкою піхвах. Нечай не поспішаючи розпалив люльку.
– Новин багато, – кинув він, примружившись від тютюнового диму. – Завдань нових багато маємо. Хочу, абись деякі з них ти для мене виконав.
– Слухаю, – коротко кинув Богун.
Нечай з хвилину помовчав, зосереджено про щось розмірковуючи і постукуючи по столу пальцями лівої руки.
– Скільки козаків тепер маєш?
– Тисяча тридцять шість чоловік станом на вчорашній вечір. З них півтораста козачат малолітніх та старих або хворих. Решта цілком боєздатні, хоча щодо озброєння…
– І чути не хочу! – замахав на Богуна руками Нечай. – Ви з Нечипоренком мені більше всіх за ту зброю печінок виїли! Де ж її в біса настачиш, коли хлопи сотнями щодня до війська сунуть! Уже й так весь зброярський цех Білої Церкви у майстернях тиждень ночує, з Чигирина вигорнули все, що можливо було, з Черкас. Буде зброя, буде!
– Коли? – і не кліпнув оком Богун.
Нечай зітхнув і розсміявся:
– Ну хто ж ще, як не побратим, мене за горлянку потримає?!
– Я й не збирався, так, запитую.
– Скоро буде. Та, напевно, що не тобі її очікувати.
– Тобто?
– От і підійшли ми до того, задля чого тебе й покликано. Реґімент твій великий Іване. Настільки великий, що й язик не повернеться його сотнею назвати. Чи ти їх медяниками принаджуєш? Як не прийде ватага, знай одне провадять: до Богуна, до його сотні хочемо.
