– Я буду готовий уже завтра.
Нечай перевів подих.
– Ну от завтра й виступай.
Іван хитнув головою на знак згоди і хотів було йти. Та Нечай, без слів дивився на нього, не відступаючи.
– Щось іще?
І полковник не витримав:
– Сучий ти син, Іване, бісове сім'я! Та іди ж обіймемося з тобою, як обіймаються побратими. Хтозна, чи побачимося, адже в саме пекло тебе відряджаю, до самого вовчого лігва. Ох і не просто це, хто би знав!.. А ще мало не забув тебе поздоровити з народженням сина. Сподіваюся, що ти знайдеш там можливість до них завітати. А головне – бережи себе, там дійсно буде гаряче.
Іван без слів ступив уперед і розкрив обійми назустріч побратиму.
– Не вперше! Ще погуляємо!
VI
Омелько насвистував щось у вуса, роблячи вигляд, що його не займає ніщо, окрім цієї нудної мелодії, шляху попереду і подуву вітру в обличчя. Коні обох ватажків козацького відділу йшли попереду колон, відірвавшись на добрих півсотні кроків від хорунжого, осавула, писаря і кількох запорізьких джур, тобто негустого почту Богуна і Деривухо. Що ж, Іван все одно скаже те, що повинен, не зважаючи на бажання Омелька.
– Я вважаю вибір Хмельницького невірним, Омельку.
Омелько кілька хвилин мовчить.
– І гаразд робиш, – змахує він нарешті чубом. – Ти ж, власне, і повинен так мислити. Хмельницький занадто м'якотілий, він почав перемовини з ляхами, а тому…
Богун крутить головою.
– Я не про те, Омельку.
Деривухо зітхає:
– Добре. Якщо ти вже розпочав, вважаю є сенс продовжити цю розмову і закінчити її раз і назавжди, забувши про неї. Тож готовий вислухати тебе.
Богун хмикнув.
– Омельку, я не можу почуватися рейментарем, котрого поставлено над тобою. Командувати повинен ти. Хіба це потрібно казати вголос? Я гадаю, що дане мало б розумітися само по собі.
– А я скажу: ні!
