стояли загнані і налякані до напівсмерті люди, їхні очі молили про порятунок. Іван вказав батогом на одного з полонених, певне, шляхтича:
– Доповідай, хто ти є і куди вів сю валку?
Поляк деякий час дивився Іванові в очі, після чого переможено відвів погляд.
– Поручник його королівської милості Єжи Пшисніцький. Йдемо до війська ясноосвєнцоного князя Ієремії Вишневецького, абись купно з ним бити ребелію… ішли тобто.
– Ребелію, кажеш! – спохмурнів Іван. – Мене тобто?
– Я жовнєж. І маю наглий наказ пана полковника йти до князя, тож можеш скарати мене за те, що я виконую свій обов'язок, схизмате!
– Скараю, коли то буде потрібним. А хіба твій полковник не знає про перемир'я, яке наш гетьман підписав спільно з панами Казановським і Киселем?
– Пан полковник виконує накази князя Вишневецького, який не визнає перемовин із хлопами.
– Не визнає. Що ж, пане Пшисніцький, думаю, що дуже скоро він буде змушений їх визнати, якщо досі не мав такої нагоди. Твій полковник, як я мав можливість зрозуміти, служить у надвірному війську князя?
– То є правда.
– Як його прізвище?
– Славинський. Полковник Федір Славинський.
Богун від несподіванки аж піднявся в стременах. На його обличчі раптом заграла посмішка, схожа швидше на звірячий оскал:
– Славинський?! Полковник Яреми?! Господи Всевишній, невже ти знову зведеш мене з цим віровідступником? – гаркнув він. – Ти розповіси мені все! Де він? – кинув по хвилині мовчання остовпілому поручнику.
– Більше ти нічого від мене не почуєш, – приречено схилив голову той.
– Побачимо. Гей, хто там! На тортури ляха! Решті постинати голови!
Кілька козаків потягли полонених до обозу, а Іван подивився на Омелька.
– Я повинен був їх відпустити? – кинув, виграючи жовнами.
Омелько повільно похитав головою.
– Не гірше за мене знаєш, що ні. Про нас не повинні дізнатися передчасно.
– Славинський тут. Він служить Яремі. Ти чув?
