Жемара були готові зустріти ворога на свої груди, незважаючи на перевагу в людях з боку козацького війська. Марсель де СенМартен зуміє втримати своє знамено навіть тоді, коли поряд конають рештки коронного війська. Він кондотьєр, а тому зможе бути холоднокровним тоді, коли решта бійців поряд шукають помилування в жорстокого ворога. Він знає лише три речі – палаш, хоробрість і стійкість! Доля дала йому цитадель, яку він повинен утримати, поставивши на кін життя і удачу, або віддати її ворогу разом зі своїм бездиханним тілом! І ветеран багатьох битв Тридцятирічної війни не пожалкує про власне життя. Він оголить меч і буде змагатися, і помре, коли це буде потрібно богу війни. Тому, що він кондотьєр. Якби лише знав найманець Марсель де СенМартен, один з кращих командирів полковника Славинського і князя Ієремії, що його потуги були зайвими у війську Речі Посполитої, котре не просто утікало з України. Воно втрачало свій статус навіть у тих місцях, де звично було бачити жовнірів і не боятися ні татарина, ні турка, ні козака…
Богун видобув з піхов шаблю і ще раз огледів вишикуваних позаду себе козаків, відшукуючи можливі недоліки в організації атаки. Усе, як і раніше, багато разів бачене, безліч разів відчуте. Попереду ворог, поряд Омелько, позаду щільні лави козацтва. Змінився лише статус самого Івана і збільшилась відповідальність, котра лягла раптом на його плечі. Тепер він повинен був дбати не лише про своє життя, тепер сотні православних душ віддавали йому себе в покору, зберігаючи надію залишитися живими завдяки військовому таланту, вмінню і удачі свого рейментаря… Ось стоять вони, захищені возами із хмизом, з довгими штурмовими драбинами в руках, готові кинутися на стіни фортеці за першим його словом.
– Уперед, соколи! – чує Іван власний крик, і несамовитий вир бою починає, набираючи обертів, свій рух. З рипінням рушили з місця вози, вдарили гаківниці козацької армати, беручи приціл по верхівці стін, туди, звідкіля позирали на них готові до бою жовніри полковника Славинського, вкуталися білим пороховим димом вежі міста, посилаючи одразу десяток важких гарматних куль в наступаючі ворожі порядки. Затріщали вози, злетіли в повітря в'язанки хмизу, впали на землю перші вбиті й поранені, проте козацькі лави не змішалися, витримавши перше польське військове вітання. Вони продовжували рух і дуже скоро підступили під стіни міста, туди, де їх вже не могла дістати ворожа армата. Одразу ж зчинилася щільна мушкетна стрілянина з обох боків, посипалися стиглими грушами з стін ті з жовнірів, кого дістали влучні козацькі кулі і аршинні стріли луків запорізьких влучків.
– Добре дбаєте! – крізь зуби говорить Іван, слідкуючи, як перші драбини стали під стінами, як заметушилися нагорі жовніри, підтягуючи до бійниць каміння і чани зі смолою, за допомогою яких мали намір боронити себе від нападу в час, коли неефективними стануть фортечні гармати. Як козаки моторно біжать щаблями і зчіпляються з ляхами на шаблі, відбиваючи їх нещадні, спрямовані зверху вниз удари.
І от уже сам Богун не втримавшись сплигнув на землю, нагнав коня до обозу і кинувся до міської стіни. Мить, і він біля драбини. Скоріше інстинктивно, аніж розуміючи, що діє, він відхилився вбік і пропустив великий уламок скелі, котрий пролетів зовсім поряд, зламавши два щаблі і з гуркотом покотившись схилом до рову. Узяв шаблю в зуби і швидко подерся нагору.
Він встиг саме вчасно – троє жовнірів у потемнілих і вкритих плямами іржі латах уже ставили над ним чан киплячої смоли. Не гаючись, Іван розрядив в одного з них пістолет, одночасно протикаючи другого шаблею. Із жалем подумав, що коли слідом за ним йдуть інші, їм доведеться непереливки. Але часу на пошук іншого виходу Богун уже не мав. Він вхопився за край чана, аж задимілася лосина шкіра на рукавицях, і щосили потягнув його вбік. Він розумів, що заштовхнути його назад йому не під силу. Мить, і струмені розплавленої живиці полилися повз нього униз, викликаючи там несамовитий крик когось з обпечених козаків. Іван перескочив через загострені палі частоколу і схрестив шаблі з третім жовніром. Не в добрий день зустрів на своєму життєвому шляху голландський мушкетер розпаленого боєм Богуна – з першого ж удару Іван зніс з пліч голову голландця, і вона, немов гарбуз, покотилася по галереї, де точився бій. Безголове тіло зробило ще два кроки на нетвердих ногах і гепнулося на щільно политі кров'ю дошки. Богун, не очікуючи на кінець агонії убитого ворога, помчав уздовж галереї туди, де невеличкий гурт жовнірів метушився біля купи каміння, кидаючи його на голови козакам, котрі невпинно дерлися на стіни.
