З кожною хвилиною кількість нападників на стінах Тульчина росла, і дуже скоро жменька жовнірів Славинського була змушена відступити вглиб міста, групуючись біля відчиненої брами міської цитаделі. Там, розметавшись на вітрі, все ще гордовито майоріли хоругви з гербами князя Вишневецького і Федора Славинського, а сурмачі розпачливо видували мідь, наказуючи зібратися під знамена решткам розбитого гарнізону. В кількох місцях під частоколом міських укріплень палали хати і скирти сіна, що його, вочевидь, привезли на продаж селяни з навколишніх сіл. Нарешті впав останній оборонець міських стін, а важкі дубові ворота мурованої цитаделі, яка з огляду на досить скромні розміри могла вмістити не більше сотні людей, закрилися зі схожим на важке зітхання рипом. Іван витер спітніле чоло і подивився на сонце. Воно висіло майже на тому самому місці, де він бачив його минулого разу, перед боєм. На здобуття містафортеці Тульчина загін Богуна витратив не більше, аніж сорок хвилин. Іван навіть не розраховував на такий швидкий успіх.
– А що, вашмость, може б то розвернути гармати на стінах у бік цитаделі? – почув він раптом за спиною голос Коваля. – Та як дамо сальву!
– Розвертайте, – махнув головою Богун. – Але палити не поспішай!
– Слухаю, вашмость! – радо кинув Коваль і бігцем подався виконувати розпорядження полковника. По дорозі завернув десяток козаків і повів їх за собою.
– Михаиле, – покликав Іван, помітивши неподалік від себе постать осавула, – давай гасло до збору. І ретельно мені прослідкуй, щоб не почався грабунок.
– Зроблю, – змахнув чубом Нечипоренко і одразу ж пішов розшукувати сотників і решту наказної старшини.
– Міщанство Тульчина нам нічого не заборгувало, – докинув Богун згодом. Він дочекався, доки йому підведуть коня, і скочив у кульбаку. Козаки, виконуючи наказ, почали шикуватися на широкому майдані перед цитаделлю, залишаючись поза межами досяжності мушкетів тих, хто зачинився в невеличкій кам'яниці.
VIII
Через чверть години Богун, вперши правицю в бік, виїздив конем перед мурами цитаделі, зпроміж зубців на верху і в бійницях якої завмерли залишки оборонців міста, вистромивши назовні стволи готових до бою мушкетів.
– Панове захисники міста! – лунав серед тиші, що настала після гуркоту недавнього бойовища насмішкуватий Іванів голос. – Пропоную вам переговори! І переговори такі, які потрібні в першу чергу вам. Адже, я думаю, ніхто з вас не буде сперечатися з тим, що становище ваше вкрай погане і допомогти вам не спроможний навіть Господь. Усе, що нам залишається – дочекатися, доки у вас закінчиться питна вода, і взяти вас голими руками. Адже забудькуваті будівельники Тульчинської цитаделі забулися викопати на її подвір'ї колодязь. Я не помиляюся?
Тиша на мурах. Чути лише брязкіт збруї коней Богунового почту і тихі розмови в козацьких шеренгах. Легенький вітерець тріпоче граючись малиновою хоругвою в руках козацького хорунжого.
– Мушу доповнити сказане мною тим, шановні панове з цитаделі, що жоден з вас не вийде звідтам живим, у разі якщо ви відмовитесь від переговорів. Маєте годину на роздуми.
Рівно через годину розчинилися ворота цитаделі, і зодягнений в коротку свитину, шкіряні бриджі, високі чорні ботфорти й червоний жовнірський плащ шляхтич вийшов звідти, ступаючи попереду жовніра з білим полотнищем у руках. Примруживши очі під блискучим мідним шоломом, він роздивився обложену козаками площу і рушив у тому напрямку, де знаходився поряд з Нечипоренком і писарем Гавриїлом Іван Богун. Обличчя парламентера вкривав пил і бризки запеклої крові, проте вуста були міцно стиснені, а рудувата еспаньйолка охайно підстрижена. Праву руку він мав на перев'язі, замотану в просяклі кров'ю бинти, але йшов рішучим кроком старого вояки, котрого зовсім не лякає нагода опинитися посеред табору людей, з яким
