з огляду на необхідність діяти не одним сильним кулаком, а розрізненими загонами, чимдуж посилюючи масштаби повстання на Правобережжі. Тож дуже скоро слава про наказного полковника Богуна загриміла околицями Брацлава, Вінниці і Немирова, а його відчайдушних козаків вітали хлібом і сіллю селяни й міщани звільнених від польського панства сіл і містечок. І ось тепер він стояв посеред світлиці батьківської хати і стискав в обіймах кохану дружину, милувався усміхненим обличчям сина і боязко дихав, остерігаючись сполохати власне щастя.
– Будь зі мною, будь поряд, Ганно, бо…
– Що, що, соколе ясний? – заглядала в очі коханого Ганна, але бачила там прихований смуток.
– Бо недовга зустріч наша, зіронько моя!
Ганна лише зітхнула.
– Ось так. Не встиг переступити поріг рідної домівки, а вже назад поглядаєш.
– Мушу, Ганно…
Вона не відповіла, лише міцніше притислася, відчуваючи прохолоду овіяного вітрами сукна і сморід тютюну, що йшли від кобеняка Богуна. І раптом посміхнулася, пригадавши щось.
– Зовсім як тоді, Іване! Як під час шляху з Анатолії на Україну. Ти пам'ятаєш той чудовий вечір? Як романтично тоді духмянів степовий вітер на березі Дніпра і якими вчасними були найпростіша їжа і теплий кобеняк, що їх ти приніс мені, віддавши останнє. Правда, сьогоднішній день чимось схожий на той давній вечір? Не говори лишень про те, що повинно статися завтра! Мовчи, мовчи, коханий, і будемо щасливими тим, що дарував нам Господь, і не почнемо отруювати радість від зустрічі передчасним прощанням! Скільки біди навколо, Іване! Скільки лиха впало на нас. Але ми переможемо його, любий. Тепер ми повинні зробити це не лише заради нас самих. Тож обійми мене міцніше, відважний козаче. Тримай і не давай страху увійти в моє серце. У те серце, яке з останніх сил кріпилося, доки ти був відсутнім, і готове вискочити з грудей тепер, коли ти поряд. Дай йому мужності, адже її в тебе так багато, відчайдушний Богуне!
І пропав для всіх славний наказний полковник. Зник для козацтва і великої справи, котру робив не шкодуючи життя, починаючи ще з Кам'яного Затону. День минув і ще один день, а подільська шляхта, налякана побиттям під Махнівкою війська Ієремії Вишневецького, взяттям Бару і кількістю повстанських військ, яка збільшувалася з дня у день, змогла зітхнути хоч трохи – зник на час страшний привид, який останнім часом утримував у стані звірячого жаху колишніх володарів вінницьких, кальницьких і вороновицьких маєтків. І даремно дивився, стоячи на возі периметра, вірний осавул Нечипоренко на вершки яблунь за левадою, що за дві милі від обозу полку Богуна. Не ніс чорний, як смерть, Циган завзятого наказного полковника, забув козацький батько дітей своїх, збабився.
– Якби не Богун був там, їйбо, думав би, що покинув нас отаман! – говорив він стурбовано Омелькові, котрий лежав на соломі у возі, замотавшись у кожух і посмоктуючи «носогрійку». – Але ж і не час без діла нам тепер перебувати…
– А ти й не думай, осавуле, не думай. Не покине Богун. Воно, відомо, не козацьке то діло – бабу бавити… Але не бачив я ще у світі Божому такого кохання, побий мене грім, не бачив! Тож займися краще ділом чи чим… Ще встигнеш свій шматок олива на цій війні ухопити.
І Нечипоренко розуміюче кивав головою, а наступного дня відряджав навкруги відділи козаків за провіантом, якого й так запасли більше ніж вдосталь.
