А в неділю й похрестили Богунового первістка. Серед невеличкої церкви, де правив панотець, який добре пам'ятав молодим ще Іванового батька і вінчав їх з Горпиною, палали безліч свічок. Омелько Деривухо, котрий був у своєму найкращому одязі і тепер сяяв шитим золотом кармазином і шовком пояса та шаровар, стояв поряд з невісткою Мирона Охріменка – їх обрав Богун за хрещенних батьків своєму сину, і обережно тримав на руках немовля, мов остерігаючись нанести йому шкоду долонями, які звикли тримати бойову крицю, а не крихітне дитяче тільце. У церкві яблуку ніде було впасти, так густо стояли козаки, котрі, опустивши долу чубаті голови, слухали розкотистий спів священика. Та що там в церкві! Навкруг неї зібрався майже увесь Іванів полк, окрім тих з козаків, котрі несли вартову службу в похідному таборі. Голосними вітаннями і хмарою шапок вітали вони Богуна і Ганну, коли ті в супроводі хрещених батьків піднімалися сходами на високий ґанок церкви, від усієї душі раділи щастю свого молодого полковника. І не в одного загартованого в боях та походах козарлюги підкочувався до горла зрадливий клубок, коли згадував власну сім'ю, залишену десь на Київщині, Брацлавщині, Черкащині або Білоцерківщині.
А надвечір Іван без жалю наказав викотити все, що було в погребах, маючи на меті пригостити з приводу такої радісної для нього події без винятку все своє військо. І вилітали накривки діж з тридцятилітніми медами і десятилітніми винами, чистою, немов сльоза, оковитою і янтарною, злою, немов вогонь, перцівкою. Гуляли козаки, заполонивши подвір'я хутора, леваду, садок і навіть великий вигін за хутором. Сердечними тостами бажаючи довгого і щасливого життя Тарасу Богунумолодшому, громами з мушкетів віддаючи шану Богунустаршому. Лише під ранок розляглися там, де кого зморив важкий сон, надавши нарешті можливість відпочити наляканим таким неймовірним збіговиськом хутірським робітницям.
А коли пройшли швидкою ходою ті кілька днів вкраденого в долі щастя, Іван мовчки зняв зі стіни шаблю, одяг жупан і замотався шовковим поясом, стромивши за нього пару пістолів. Після того підійшов до люльки, взяв сина на руки.
– Прощавай, Тарасе. Мушу йти від тебе. Щоб жив ти вільною людиною на вільній українській землі, щоб не знав пекучого сорому за сплюндровану загарбником свою землю. Для того мушу…
Ясний росяний світанок заполонив собою долини й пагорби перед хутором, пробудивши птахів у садку і цвіркунів у буйних травах на леваді. Окреслив небо на сході багаттям нового дня і загасив зорі, залишивши до пори тільки прохолодне око місяця над обрієм, війнув свіжим ранішнім вітерцем. У такий час стояли вони в розчинених настіж воротах хутора і боялися мовити хоча б слово, немов остерігаючись, що разом із зачарованою картиною світанку в реальність полинуть і їхні зболені довгою розлукою, і не відігріті ще від холоду за коротку мить зустрічі душі. У ту реальність, яка жорстоко примушувала їх до нової, може, ще більш довгої розлуки. Іван дивився в повні сліз очі дружини і не міг примусити себе відпустити обійми. Усе ж по хвилині відпустив її і відступив на крок, узяв за повід коня.
– Я залишив у вас двадцять молодців Мирону в поміч, часи непевні, – нарешті вимовив він. – Хлопці надійні, хутір оборонять і тебе образити не дадуть. Пробач, сам не можу…
Затяглася мовчанка. Нарешті її перервав сам Іван:
– Не потрібно сліз, Ганно. Повинен пам'ятати твою усмішку, – мовив весело, але як далась йому та веселість! – Не будемо затягувати прощання, зробимо краще довшим радісне відчуття майбутньої зустрічі… А тепер час мені їхати.
Богун рвучко повернувся до коня і почав поправляти вуздечку, коли ледь відчутний шелест за спиною примусив його повернутися знову. І вчасно – ледь устиг підхопити її, коли кинулася на шию із зітханням, схожим на зойк.
– Ти лише повернись, повернись, лицарю мій! Не залиш мене, не віддайся смерті в лабети, бо навіщо мені життя без тебе? Я буду чекати, усе перетерплю, чуєш? Ти повертайся лишень! Пообіцяй мені зараз же!
Що він міг відповісти? Хіба можна обіцяти залишитися в живих, від'їжджаючи на війну? Хіба саме життя козака – це не
