сьорбати щедро затовчений м'ясом куліш – Іван звик про всі справи розмовляти не на голодний шлунок. Після кулішу джури подали печеню з вепра і срібний кунган зі старим медом. Іван наповнив свій і Михайлів кубок темним густим вином і поставив кунган на стіл.
– А ти наїдайся, пане писарю. Ти в нас людина вчена, тобі головою думати потрібно, тож мозок не повинен відчувати мук тілесних. Від голоду в тому числі.
Гавриїл нічого не відповів, продовжуючи флегматично жувати куліш – в його полумиску було ще майже все з того, що подали на початку. Але звиклий до такої поведінки писаря, Іван не затримав на ньому уваги. Після другої і третьої чарки наказав прибирати зі столу. Нарешті прокинувшись, Гавриїл похапцем досьорбав куліш і, героїчно відмовившись від вепрятини, сказав:
– Муки тілесні ніщо в порівнянні з муками душі заблудлого грішника, тож краще голод. Але я цілком згоден з паном сотником: справа, яку кожен з нас виконує в міру сил своїх, потребує харчу не тільки для душі, а й для тіла.
– І я з вами згоден, святий отець, – приховуючи посмішку, захитав головою Нечипоренко.
Богун запалив люльку від поданої джурою скіпки.
– Ну добре, розповідай, Михаиле, за чим пан Данило до себе кликав?
Нечипоренко хитнув головою і видобув ізза пазухи аркуш паперу.
– Ось, маєш наказ з печаткою полковника Нечая разом з ним рушати у пилявецький замок на військову нараду, що її гетьман збирає в себе перед початком битви.
Іван пробіг очима листа.
– Добре, буду, – сказав перегодом.
До Нечая Іван прибув за чверть години до призначеного часу. Згадавши про прохання полковника заходити без доповіді, хитнув головою на знак привітання вартовим козакам, відкинув відлогу і ступив до намету.
– А, ти вже є! – зраділий Нечай простягнув руку побратиму. – Михайло мовить, все у справах заклопотаний, своєму полковнику добридень сказати не маєш часу… Сядь поки, скоро й вирушаємо.
– Михайло твій скоро й без мене керуватиме, у сірка очі не позичить.
Нечай посміхнувся:
– То в ньому є. Але, погодься, такі теж потрібні.
– І я завжди так казав. З якого приводу нарада, Даниле? – позирнув Іван на полковника. – Може, ляхи таки наважились дати бій?
– Схоже на те. Я поки сам не дуже багато знаю, але навіщо ламати голову? Скоро про все дізнаємось. По тебе покликав, бо годилось би славному завойовнику Тульчина і наказному полковнику на нараді в гетьмана присутнім бути. Він тільки полковників викликав, щоправда, але я все беру на себе.
