темною сукняною скатертиною, в кутку палахкотіли, потріскуючи, дрова у великому каміні, а під стінами стояли у два ряди широкі дубові лави, драповані таким самим сукном, що ним було накрито стіл. На лавах майже ніхто не сидів – усі присутні старшини стояли невеличкими групами по кілька чоловік, щось обговорюючи. Серед них Іван упізнав Джеджалія, Крису, Ганжу і Федоренка. Одразу ж за Богуном і Нечаєм у кімнату зайшов генеральний обозний Чорнота в супроводі полковника Кричевського. Привітавшись, приєдналися до одного з гуртів. Іван мовчки слухав неквапні розсуди старшини щодо становища у війську і останні звістки про переміщення поляків. За кілька хвилин і справді розчинилися двері, й до вітальні увійшов гетьман.
Хмельницький ступав пружним кроком упевненої в собі людини. На ньому, не дивлячись на те, що в камінній залі було досить тепло, була оторочена куницями кирея, одягнена поверх атласного, шитого золотою ниткою каптана. У руці мав срібну гетьманську булаву. Слідом за гетьманом до зали зайшов генеральний військовий писар Виговський. Богун, придивившись, упізнав у ньому одного з полонених під Корсунем командирів коронного війська і пригадав чутки про нього – мовляв, саме цього сухорлявого високого шляхтича БогданЗиновій викупив в одного з татар Тугайбея за чистокровну арабську кобилу, пригадавши давні дружні стосунки під час служби в реєстровому війську. Щодо правдивості тих чуток Іван, звичайно, мав сумніви, але він дійсно бачив Виговського на майдані, де перед Хмельницьким була вишикувана верхівка польської армії, коли привів туди Калиновського.
Виговський тихо сів за стіл і, зачекавши, доки джури розкладуть перед ним писарське приладдя, подивився на гетьмана. Той кілька хвилин стояв мовчки, немов щось обдумуючи. На обличчі Хмельницького застиг той задумливий вираз, що його помітив Іван ще того пам'ятного дня, коли вперше побачив гетьмана в таборі під Жовтими Водами. Нарешті він обвів поглядом присутніх і мовив:
– Радий бачити всіх вас, панове старшини, в доброму здоров'ї, зібраних задля військової ради, під час якої ми розглянемо можливість поставити третю і, маю надію, остаточну крапку у війні з Польщею. Війні, яку ми почали з Божого благословення і щасливо проводили з його поміччю. Радий бачити вас і тому, що тепер, після літа, проведеного в боях, ми зустрічаємося з вами, побратими мої дорогі, не як гнані, котрі повинні стерегтися і зважувати на терезах кожне слово своє, а лиш як переможці і привідці стотисячного війська. І все тому, що нас підтримав народ! Хочу, щоб кожен з вас пам'ятав це.
На мить Хмельницький замовк і підійшов до гетьманського булавничого – одягненого у вишукані шати молодого козака з темночервоною оксамитовою подушечкою у руках. Обережно поклав на ту подушечку булаву.
– Що ж, прошу всіх сідати на лави, – продовжив він після того.
Старшини з тихим гомоном і шелестом вбрання розсілися по лавах. Хмельницький теж зайняв своє місце, сівши у крісло навпроти присутніх, так, щоб мати з правої руки Виговського. Недбало виклав лікті на стіл.
– Нараду проведемо таким чином: спочатку пан генеральний писар розповість нам усі переміщення наших військ і ворога за останній час, потім я викладу деякі свої міркування, після чого нагоду висловитись буде мати кожен бажаючий. Прошу вас, пане Іване!
Виговський, не примушуючи себе запрошувати двічі, піднявся і, відкашлявшись, почав промову:
– Що ж, я розумію, сказане мною в чомусь повторить відомі панству факти, але прошу зрозуміти – усе робиться для того, щоб ми могли ясніше уявити собі картину на театрі бойових дій цілком, а за тим і прийняти найбільш правильні рішення для проведення майбутніх дій нашого війська. Тож з вашого дозволу почну з подій місячної давнини.
Після збору на Масловому Ставу Чигиринський, Переяславський, Черкаський, Ічнянський, Борзенський, Канівський, Корсунський, Київський, Прилуцький, Миргородський і Ніжинський полки, загальною кількістю війська у шістдесят тисяч
