– Ні. Але я маю чутки від молдавського господаря, що тиждень тому орда ще не встигла переправитись через Дністер. Якщо вони й встигнуть, то не раніш, аніж через дватри дні.
– Дватри дні, – задумливо повторив Вишневецький. – Нам залишається лише радіти, що татарські чамбули не будуть смикати наших обозів ще під час переходу. Добре, пане Зацвіліховський, ви дещо прояснили для мене картину. Тепер мені зрозуміло, чому пан Остророг так наполягає на влаштуванні табору нашого війська під Костянтиновом – він боїться намочити ноги. Але, повірте, мій любий Зацвіліховський: на війні бувають набагато прикріші випадки, аніж вода у ботфортах! І хто б мені не намагався довести протилежного, я ніколи не повірю, що для справжнього лицарства рух назустріч ворогу може бути гіршим, аніж боягузливе відсиджування за насипами у власному таборі.
Князь кивнув головою Зацвіліховському на знак того, що аудієнцію закінчено, і підізвав секретаря.
– Підготуйте листи панам Конєцпольському, Заславському і Остророгу. В них вкажіть, що я волів би влаштувати сьогодні увечері військову нараду з панами рейментарями.
Зодягнутий у блакитний кунтуш і великий оксамитовий берет секретаріталієць, котрий увесь час поштиво тримався дещо позаду князя, вклонився і поспішив виконувати доручення. Вишневецький знову залишився наодинці зі своїм роздратуванням і триклятою погодою политого осінніми дощами Поділля.
Увечері, коли серед сивої від дощових крапель далечини стала помітною темна тінь вежі над старовинним замком князів Острозьких у Костянтинові, неподалік від якої олив'яним блиском відбивали похмуре небо побиті дрібними брижиками води Случі, було вирішено зупиняти військо на ночівлю. Сонце, яке так і не схотіло показати своє гаряче обличчя знудженим дощами землям, поступово схилилося до заходу, і за годину короткі осінні присмерки обіцяли змінитися темною, немов у склепі, ніччю. Обози князя все ж не встигли, не дивлячись на намагання драгун. Усе ще роздратований, він увійшов у намет, у якому було призначено військову нараду, в супроводі одного лише секретаря і нетерпляче махнув рукою до герольда, який урочистим голосом напівзаспівав:
– Староста перемишльський, канівський і прасмицький, воєвода руський князь Ієремія КорибутВишневецький…
– Доброго дня, панове, – привітався він коротким помахом голови з присутніми Заславським, Конєцпольським, Остророгом і литовським обозним паном Осинським, череванем з підголеними мало не до лоба скронями і потилицею, і велетенськими яскраворудими вусами, котрі затуляли йому обличчя від носа до підборіддя і, очевидно, чинили багато перешкод під час приймання їжі.
– Радий бачити князя в доброму здоров'ї та гуморі, – відповів за всіх Конєцпольський, решта шляхтичів закивали погоджуючись головами. – Чекаємо тільки на вас.
Ієремія без зайвих церемоній сів за стіл, за яким сиділи решта командирів, і плеснув у долоні.
– Меду мені, хлопи! Здається, всі кістки просякли триклятою вологою.
На столі перед князем одразу ж з'явився срібний кубок з янтарним напоєм. Він схопив його і одним духом влив у горлянку.
– Пани рейментарі постяться? – насмішкувато кинув він до решти шляхтичів, помітивши, що ті не п'ють, хоча кубки стояли перед кожним, а серед них на столі знайшли собі місце срібні підноси з наїдками і солодощами.
– Бачите, князю, – з погано прихованою злістю подивився на Вишневецького Заславський, кумедно викочуючи свої
