Саме цієї пори до Києва дійшли чутки, що сейм, обурений стратою свого посла, постановив збирати посполите рушення і проводить приготування до нової війни. І хоч така новина нікого не здивувала, тривожно стало серед козацьких жінок та матерів у тисячах містечок, сіл та хуторів від Черкас до Бару, від Чернігова до Білої Церкви.
III
Іван їхав верхи, намагаючись не відриватися від невеличкого коника Ганни, а тому змушений був весь час притримувати нетерплячого Цигана, і той, не звиклий до такого обходження, час від часу повертав голову і косував оком на господаря, обурено пирхаючи м'якими губами. Ганна, радісна й усміхнена, підганяла свого коня і сміючись говорила до Омелька, котрий їхав з другого боку від неї:
– Я його розумію, адже це вельми обурливо супроводжувати тендітну конячку дружини господаря після того, як звик нести в бій свого вершника і дивитись в очі жерлам ворожих гармат!
– Що ти, люба! Просто він відчуває необхідність похизуватися перед твоєю конячкою і показати, наскільки він справний вояка! – помітив Богун.
– О, так! Як він у цьому схожий на багатьох чоловіків!
– Але, пані Ганно, ви несправедливі до чоловіків, – напівжартома підтримав розмову Омелько. – Бог створив жінок такими привабливими, що сувора душа лицаря робиться крихкою, немов гірський кришталь, не в змозі протистояти жіночим чарам.
– І саме тому вони зачиняються за мурами січової цитаделі, аби оберегти свої ранимі душі від наших чар! – кокетливо зауважила Ганна.
– Дехто з них вважає інакше, – додав Богун, пригадавши розмисли Савки Обдертого про жінок та їх безумовне походження від нечистої сили.
– Але серед нас таких немає! – блиснув очима Омелько.
– У цьому я не мала жодного сумніву! – знову посміхнулася Ганна. Її щасливе обличчя з рум'янцем після верхової їзди на свіжому прохолодному повітрі виглядало поособливому привабливо, примушуючи серце Івана тьохнути від згадки про чутки, якими гуділо в полку.
– Але годі розмов, – підвів підсумок Омелько. – Он до нас їде хтось із козаків, і б'юсь об заклад, що він розповість нам про якусь дичину, що її вони вислідили і готові підняти нам на втіху!
Тим козаком виявився Микола Охріменко. Він і справді мав новини про дичину, на яку козаки натрапили і готувалися погнати на номери після того, як будуть готові організатори полювання – Богун з Ганною і Омелько.
– Сікач сильний, не менше, як двадцять пудів, пане сотнику, – стурбовано попередив він. – Я волів, аби пані не піддавала себе небезпеці.
– Але я з Богуном! – не погодилась Ганна із запитливим поглядом чоловіка.
Здалеку почувся гавкіт собак.
– Скоро його піднімуть, – насторожився Микола.
– Тоді нам час ставати на номери, – Богун без зайвих слів зліз з коня і передав його джурі. Слідом за ним те саме
