дрижали під впливом останньої агонії згасаючого життя. Вона притислася до Івана, який підійшов і став поруч.
– Мені жаль його, такого великого і сильного, життя якого забрала поряд з іншими і моя рука, забрала заради пустої втіхи і кількох митей бойового азарту, – сумно сказала вона.
– Не треба жалю, пані Ганно, – посміхнувся у відповідь на слова Ганни Омелько. – Ви відібрали життя цього вепра не задля втіхи і пустощів! Ви сміливо вийшли назустріч йому, адже наш життєвий уклад примушує нас полювати за дичиною, аби, споживаючи її м'ясо, жити самим. Вийшли і отримали перемогу в зовсім не простому двобої. Повірте, мені доводилося бачити, як вепри, багато менші за нашого, проривалися крізь заслони стрільців і страшно калічили мисливців. Усе чесно, пані Ганно. Ми просто виконуємо правила, писані нам самим Господом.
Ганна вдячно подивилася на Омелька, вона, очевидно відчувала каяття у вбивстві тварини. Іван лише посміхнувся:
– І це та сама Ганна, котра не давала мені спокою ні вдень ні вночі, примусивши взяти із собою на полювання?
– Так, Богуне, – відповіла тоном, котрий враз став багатозначним, Ганна. – Твоя відважна дружина насправді боїться багатьох речей і схожа у цьому на будьяку з козачок на нашому хуторі.
Іван притис кохану до грудей:
– Немає потреби боятися!
Однак цього разу вона не відповіла посмішкою, лише якось сумно зітхнула і відвела вбік погляд вологих очей. Богун лише перезирнувся з Омельком. Той знизав плечима: мовляв, не знаю, що з нею. Невже здогадується про зміст принесеного напередодні листа від Нечая? Іван зітхнув і зробив спробу перевести ситуацію на жарт:
– А тепер, Ганнусю, за мисливським звичаєм я повинен помастити твої щічки кров'ю першої вбитої тобою тварини…
Поверталися, коли сонячний багрянець на заході підпалив пожежу, пофарбувавши видноколо десятками різноманітних гарячих тонів. Позаду на санях, запряжених двійком коней, везли впольованого звіра, котрий виявився навіть тяжчий за прогнозовані двадцять пудів. Козаки, передчуваючи гучний бенкет, котрий обов'язково мав супроводжувати таке щасливе полювання, були в піднесеному настрої. Жартували і сміялися, пригадуючи подробиці минулого дня. Намагалися завести безжурну бесіду й Іван з Омельком. Лише одна Ганна була мовчазна. Вона ледьледь посміхалася на Омелько ві жарти і тривожно позирала в бік хутора, немов відчуваючи щось недобре. Коли під'їхали на півмилі до частоколу, вона навіть звелася у стременах, виглядаючи щось попереду.
– Ось і вони, – нарешті мовила сама до себе. І лише тепер Богун помітив валку з кількох десятків комонників зі списами над головою, які їхали кроком у напрямку його хутора шляхом від Кальника. Попереду козаків їхав прапороносець з хоругвою, яка тріпотіла під ударами вітру, що посилювався. Не знайшовся, що відповісти, Іван. Замовкли тривожно і козаки. З нетерплячкою очікували, доки зблизяться з прибульцями.
Нарешті Іван зміг роздивитися на чолі валки полкового суддю Гавриловича, котрого бачив востаннє ще кілька місяців тому в Києві. Наблизившись, привітався з ним і ще кількома козаками, решті змахнувши головою.
– Радий дорогим гостям, пане Арсене, – доброзичливо мовив він до Гавриловича. – Чи справа, чи просто добра нагода
