чамбули, підставляв груди під постріли лядських гармат і біг драбиною на мури Синопу. Міцно, немов хорт у здобич, вчепився він у ділянку угорських ландскнехтів Адама Фірлея на валу польського табору. Мить – і ось уже срібляста кіраса полковника виблискує у спекотних променях липневого сонця на вершині окопу, ще натиск – і прорвано захист, линули різнобарвні лави Гадяцького полку у пролом, кинулися по тілах побитих угорців і зчинили шалену бійку всередині табору.
– Молодець! Ох, молодець, Бурляю! Ох, добре подбав! – захоплено вигукнув Хмельницький і повернувся до почту, – негайно дати допомоги! Нечай, Морозенко, Чорнота! Всі уперед!
Але що це? Тисячною лавиною вибігла в поле польська кіннота, очолювана Олександром Конєцпольським, відрізала авангард нападників, що хазяйнував у польському таборі, від полків, котрі кинулися на допомогу Бурляю. Швидко вишикувалися клином важко озброєні гусари і кинулися нестримним потоком, зі страшними трисаженними списами напереваги, усе швидше і швидше пускаючи коней. Немов ніж у масло, увійшли вони в хмару не готового до такого розвитку подій полку Якова Воронченка і втягли його в бій, даючи можливість хоругві драгун на чолі з Мареком Собеським розправитися з нахабною ворожою піхотою, яка опинилася відрізаною від решти козацького війська, серед моря жадаючих їхньої крові поляків. Один за одним попадали відчайдухи, обливаючись гарячою кров'ю. Загинув у бою і славний завойовник Синопу, гадяцький полковник Бурляй, отримавши смертельний удар важкої польської карабели від ротмістра Пшиємського. Так трагічно закінчився штурм, котрий замалим не приніс козакам жадану перемогу. Мовчав Хмельницький, позираючи на загибель козаків Бурляя в далекозору трубу. Не дорікав ні Воронченку, ані Нечаю, які, опустивши голови, знаходились поруч. Розумівбо: полковники та їхні козаки зробили все, що було залежним від них. Зрадила козаків примхлива фортуна.
Пізно ввечері того ж дня поляки все ж полишили східний і західний вали, за які протягом усього цього часу точилися найбільш запеклі сутички. Вони йшли з них, але йшли непереможеними – князь Вишневецький, котрому Лянцкоронський, Фірлей і Остророг фактично передали керівництво обороною його родового міста, що ним був Збараж, вирішив запобігти в подальшому таким інцидентам, який був сьогодні під час прориву Бурляя, і відводив військо на раніше приготовані позиції ближче до стін замку, зменшуючи таким чином довжину лінії оборони. Тепер йому ніхто не заважав так чинити, хоча ще напередодні всі рейментарі, як один, обурювались критикою князя на надто велику площу табору і довжину його окопу.
Наступного дня штурми продовжилися, хоча й не так запекло, як напередодні, – козаки вирішили відбити в поляків частину табору, на якій було розташовано основний колодязь, погіршивши тим самим становище з питною водою в стані обложених, але їхні спроби були марними – зменшення периметра оборони настільки зміцнило її в поляків, що будьякі атаки з легкістю відбивалися шквалом мушкетного вогню. Починалася довга і виснажлива для обох сторін облога.
V
Ранковий вітерець швидко розвіяв легку імлу на сході, і серед чистої блакиті почало наростати рожеве сяйво, котре, повільно запалюючи виднокрай, переростало у все більш гарячі тони і нарешті вихопилось зза обрію вогнистим сонячним диском. Кущі ліщини на краю табору ледьледь зарухалися, виблискуючи діамантами роси на свіжій зелені листя, а повітря срібним дзвоном наповнив різноголосий пташиний спів. Але не довго лунав він, потривожений грою бойової сурми, тупотом копит, стуком сокир і голосами багатьох тисяч людей. Козацький обоз, який, немов хвиля прибою крихітний морський острівець, оточував Збараж, прокидався після недовгого чутливого сну, готуючись з новою силою продовжити атаки на непокірне місто, котре стало могилою вже для кількох тисяч козацького лицарства.
Іван Богун покликав джуру і наказав принести умитися. Той не примусив на себе довго чекати – за хвилину глечик із джерельною водою, дерев'яне відро і білосніжний полотняний рушник були перед наметом. Іван з насолодою умився і розтерся рушником. Кинувши його джурі, випростався і подивився довкола. Першим, що кидалося в очі, були високі вежі десяти гуляйгородів, котрі застигли перед окопом козацького табору, примушуючи будького з тих, хто побачив би їх, дивуватися наполегливості й майстерності людей, котрі змогли побудувати ці дивоспоруди. Кожна мала не менше семи сажнів заввишки, увінчана на верхівці майданчиком, схожим на верх фортечного муру, з бійницями і обтягнутими воловими шкурами зубцями. Нижче майданчиків гуляйгородини поступово розширювались і закінчувались за три фути від землі міцними
