На ранок, коли прохолодний туман у Кам'яному Затоні ще не встигли випалити промені сонця, над табором, який встиг прокинутися і гудів, немов бджолиний рій, почулося басовите рокотання литавр. Низькочастотні звуки, що їх видобували довбуші з мідних, обтягнутих міцними воловими шкурами тулумбасів, відбивалися від скель Кам'яного Затону, лякаючи численну звірину в чагарниках, здіймаючи на крило хмари птаства з очеретів і плавнів.
На чималому майдані, який впритул підходив до смужки берега з напіввитягнутими з води чайками, зібралися, мабуть, три чверті війська. Козаки поки що поводилися тихо, впівголоса перемовлялися, очікуючи, коли замовкнуть литаври і почнеться рада. Подекуди із тихого роптания вихоплювалися різкі викрики, які здіймалися над загальним шурхотом натовпу і щось переконливо доводили оточуючим. Богун, який на чолі чотирьох десятків козаків своєї чайки приєднався до натовпу, прислухався до тих голосів.
– Чи ми бусурмани?! – волав один з них. – Чи хреста святого зреклися?!
– Чому зреклися? – невдоволено відповідали йому.
– А тому, що лише нехрист може спільно з ворогами віри своєї здійняти супроти братів православних тричі прокляту руку!..
– Не підемо на Хмеля, браття! – лунало з іншого боку. – Станемо лишень з ним, плече до плеча, за наші права козацькі! Лядською кров'ю змиємо образи, що їх нам завдано за довгі роки поганої кормиги!
– В ім'я Отця, Сина і Духа Святого! – нависало густим басом, перекриваючи гомін попередніх промовців. – Іже архангели святі смертний бій ведуть із силами пекла, пристало й нам, живота не жалкуючи, стати під знамена БогданаЗиновія і відстояти віру стару православну, храми Божі. Спопелити триклятих католиків і стерти із земного лику нечестиву унію!
Богун, а слідом за ним і решта козаків Вороновицької сотні, швидко проштовхалися крізь натовп і опинилися в кількох десятках кроків від дощаного помосту в середині майдану (при більш детальному огляді помосту, це виявився невеличкий, устелений поверх облавок неструганими дошками човник). Сходинками на нього слугували дві порохові діжі різних розмірів – більшу було сперто на човен, менша стояла впритул до неї. На імпровізованому помості, під великою, вишитою золотим гаптуванням у формі великого мальтійського хреста хоругвою, височіли над натовпом кілька дрібних козацьких старшин, серед яких Іван признав Джеджалія, того недовірливого козака, який познайомив його з кропив'янським обозним, і ще кілька віддалено знайомих облич. Ні один із присутніх на помості, окрім Джеджалія, не був у чині старшим від сотника. Навколо помосту було розташовано чотири великі полкові тулумбаси, в кожен з яких, напружуючи вузли сталевих м'язів під бронзою шкіри, били четверо здорованівдовбишів. Зодягнені були в самі лишень шаровари, чорні зміюки оселедців на їхніх головах злиплися від поту, очі виблискували, а руки продовжували ритмічно кидати на сиву лискучу поверхню волових шкір на тулумбасах важкі дубові довбешки, від чого над майданом немов гуркотів травневий грім. Гуркіт усе наростав, аж доки нарешті, підкорюючись помаху руки Джеджалія, довбиші забили швидко та дрібно і за хвилину завмерли, важко відсапуючись після своєї напруженої роботи. Филон Джеджалій оглянув шеститисячний натовп козаків і добре поставленим голосом досвідченого трибуна розпочав свою полум'яну промову:
– Побратими мої дорогі! Товариші, з якими доводилося не раз ділити казанок саламахи, жменю тютюну і пуд пилу на сотнях шляхів, що ними водила нас спільна доля козацька. Бурхливі хвилі моря били нам в обличчя, загрожуючи поглинути; степові суховії висушували наші серця. Гаряча картеч яничарських гармат, хмари татарських стріл та кулі ландскнехтів рвали на частини наші тіла. Але ми витримували все, не стогнали й не просили від Бога хліба легшого, аніж той, що Він дав нам, – козацький хліб. Коли потрібно було, ми долали багато такого, що під силу не кожному смертному. А чи знаєте, чому?… Чому, Недригайло?! Чому, Запалію?! Чому, Чорногора?! – вказав розчервонілий від емоцій, які його переповнювали, обозний на кількох козаків з тих, кому пощастило стояти в перших рядах.
