– По правді будемо чинити, – не знітився Нечай. – Слово нами було дано Славинському, тож тікати від нього не будемо. Лишень вийдемо на невеличку прогулянку, після чого, повернувшись, ввічливо попросимо Славинського звільнити нас від обов'язку. Як вам така пропозиція?
– Щось мені підказує, що він не зможе нам відмовити, – вишкірив міцні білі зуби Богун.
– А таки не зможе, ковінька його матері! – підтримав Михайло.
Година йшла за годиною, а варта біля вогнища ніби й не збиралася спати – жовніри розмовляли, смажили на довгих паличках шматки м'яса і палили люльки, час від часу поглядаючи в бік хліва. Одного разу вартовий навіть обійшов його навкруги і, відкинувши засувку, заглянув усередину. Утім, придивлявся він не надто пильно, очевидно, пильність вартових було приспано словом, що його дали полковнику козаки, а також тим фактом, що від початку їхнього утримування полоненики поводились тихо і не робили ніяких спроб до непокори або втечі. За хвилину лісовчак повернувся до багаття і ліг поблизу нього, щільніше замотуючись у кожух. Його приклад наслідували й двоє інших. Через чверть години всі спали міцним сном людей із чистим сумлінням.
– Мабуть, пора, – прошепотів Богун. У відповідь Нечай простягнув руку:
– Давай кинджал, першим піду. Коли що, подам гасло.
Богун покрутив головою:
– Е ні, полковнику, тепер моя черга.
– Ну ні, – запротестував Нечай. – Тут я полковник, що вирішу – мусите слухати.
– І не ти один! – не здавався Богун. – Я піду першим!
– Отакої! А пан полковник має пернач або гетьманський універсал? – обурився Нечай. – Кажу тобі, я піду, і крапка! Доберемось до Чигирина, ось тоді будеш полковникувати…
– Так, ану розійдіться, вашмості, не час сперечатися! – додав і свій п'ятак до розмови Іванів осавул. Він, користуючись несподіванкою, вихопив у Богуна з рук кинджал і кинувся в лаз, затиснувши зброю в зубах. За ним, ошелешено переглянувшись, пішли по черзі спочатку Богун, а потім Нечай.
На поверхні, уже за межами своєї пропахлої тваринним духом темниці, принишкли біля стіни і почали прислухатися. Десь хоркали своїми м'якими губами коні, рохкала незадоволена виселенням з рідного хліва свиня у відкритому загоні неподалік та лунав храп від вогнища – там вартові справно «несли службу».
– Щодалі? – прошепотів Нечипоренко, звертаючись до Нечая.
– Далі будемо за частокіл вибиратися, – знизав плечима той.
– Тільки спочатку б озброїтись. Треба у вартових пошукати.
– Облиш, – взяв Михайла за плече Богун. – Шуму наробиш.
– Не нароблю. Тихцем на ножі, і справу зроблено.
