таці.
– Якщо князь буде таким люб'язним скласти мені компанію під час невеличкої комонної прогулянки, я мав би на меті обговорити з ним ще деякі питання, котрі стосуються нашого найближчого майбутнього.
– Можу лише подякувати за запрошення. Я завжди готовий до ваших послуг, – з готовністю погодився Вишневецький.
Наповнений свіжими пахощами літнього гаю, що їх приніс лагідний вітерець з тих місць, де досі не встигли похазяйнувати жовніри, дійсно приносив насолоду, а сонце, що час від часу ховалося за невеличкі, схожі на пухнастих овечок хмаринки, не пекло, скоріше лагідно вигрівало землю. Король з князем Вишневецьким випередили свій почет на добрі дві сотні кроків і їхали поряд, з насолодою вбираючи в себе тепле пахуче повітря.
– Князь був здивований моїм запрошенням? – вимовив нарешті Ян Казимир, коли на обрії зникли мури Сокаля, залишивши по собі за спинами короля і князя лише невиразну стрічку Бугу і довгу шпицю дзвіниці монастиря бернардинів.
– Не те щоб здивований, – знизав плечима князь. – Дякуючи святому Яну, я ніколи не був обділеним увагою вашої величності. Але маю надію, ви поясните, чому лише я один? Чому ви не покликали гетьманів, шляхту? Чому нарешті для розмови ми повинні виїздити світ за очі, невже король Речі Посполитої змушений боятись чужих вух, знаходячись у власних покоях?
– Ви згущуєте фарби, – ніяково посміхнувся Ян Казимир. – Усе не так таємно, як вам здалося на перший погляд, князю. Дякувати Богу, я маю можливість вибирати з ким обговорювати або не обговорювати свої рішення і дії. У даному випадку мені здалося, що ваша думка, вислухана в розмові один на один, буде корисніша для мене, аніж розведення балаканини на військовій раді, котра неодмінно перетвориться на таку собі копію сейму. На таких радах здається, що осьось почуєш те дурнувате «liberum veto!61». Що стосується гетьманів… Князю, ви втримали Збараж, коли у Хмельницького було війська значно більше, аніж у вас. Вони програли Корсунь і Жовті Води, коли перевага сил була на їхньому боці. Я повинен ще щось пояснювати?
Вишневецький поквапливо відвів погляд убік, аби король не зміг побачити задоволеного блиску у нього в очах.
– І мені немає чого боятися у власних покоях, – продовжив Ваза. – Звичайно, шпигуни ворогів не дрімають. Але для них узнати зміст нашої бесіди однаково легко як там, так і тут, серед буяння природи. Будемо вважати, що ми з вами виїхали лише з метою отримати задоволення від краєвидів, вітру і свіжого повітря. Така мотивація влаштує князя?
– Отже, до справ. Пану відомо, що Хмельницькому, попри усі наші дії, все ж поталанило довести ІсламҐераю, що тому конче потрібно поновити союз із козаками?
– Так, ваша величність.
– Я не сумнівався у вашій обізнаності. Тож очікуємо тридцять тисяч татар на допомогу Хмельницькому, а за голову Нітшохмурзи, котрий особисто переконував мене нещодавно в тому, що зможе відвернути КазиҐерая і навіть самого хана від союзу з Хмельницьким, я не дав би тепер і мідного шеляга. Але це ще не все. Три місяці переговорів з прихильною до нас козацькою старшиною, схоже, нічого не дали. Ті люди лише співали те, що ми хотіли від них почути, дій же ніяких не виявили. «Старшина бажає миру з Польщею, і лише чернь за Богданом», – чув я від них, але тепер військо Хмельницького зібрано, і старшина старанно виконує його накази. «Він тягає нас і мучить», – стогнав той народець, але тепер так ревно
