– Лікаря! Швидко лікаря! – крикнув він, прочинивши двері.
Однак раніше за лікаря – підстаркуватого шотландця, котрий останні кілька місяців піклувався про здоров'я козацького гетьмана, до світлиці забігли Виговський, Тетеря і Богданович.
– Що трапилось?! – тремтячими вустами вимовив Виговський.
– У нього напад. Де лікар, чорт забирай! – відповів на запитання генерального писаря Тетеря. – Твоя робота, Богуне? – скрикнув він, метнувши на Івана погляд. Богун промовчав.
Раптом Хмельницький підвів голову з жупана, що його, нашвидкуруч скрутивши валиком, стромив йому під голову Іван.
– Підійди, полковнику, – було помітно, що до кожного слова Хмельницькому доводиться докладати неймовірних зусиль.
– Так, ваша ясновельможність. – Богун підійшов і опустився на коліна поблизу вмираючого гетьмана. Той мляво вхопився за ланцюг кайданів на Богунових руках.
– Бог напевне… не бажає твоєї смерті… цього разу йому потрібен я… помилую тебе і Ждановича. Ти матимеш нагоду, бунтівний полковнику, побачити, як круки кинуться на Україну після моєї смерті… Ти зможеш переконатися – все, що я робив, зроблено для України і козацтва. Дай вам усім Бог розуму зробити не гірше, аніж це робив я. Але не маю на те надії… А тепер усі геть! Залиште мене з моїми рідними…
Іван повільно вийшов зі світлиці, перейшов через коридор і великий передпокій. Зупинився, минувши сходи високого ґанку. За спиною чув десятки збуджених голосів, тупіт, жіночі зойки і плач. До тями прийшов лише після того, як хтось утретє посмикав його за рукав.
– Пане полковнику, пан генеральний суддя наказав зняти кайдани, ходімо в кузню, – мовив до нього незнайомий козак у синьому жупані й червоноверхій смушковій шапці.
– Що? Що тобі? Яка кузня?
– Кайдани, пане полковнику. Пана Богдановича наказ.
Іван подивився на козака, потім на свої кайдани і лише тоді зрозумів, що від нього хочуть.
– Ходімо.
Повернувшись за десять хвилин до ґанку гетьманського будинку, Іван, несподівано для себе, застав тут натовп, який складався не менше ніж з півтисячі люду. Усі присутні поводили себе збуджено, про щось пошепки перемовлялись, час від часу кидаючи у бік ґанку тривожні погляди.
– Зовсім кволий, кажуть, – почув Іван голос огрядного старшини, судячи з вигляду, рангом не менше сотника. – Панотець у нього, сповідає.
– Господи, Господи, – зітхав його співбесідник, такий самий старшина нижчої ланки. – Може, ще й мине нас нещастя…
