Іван зітхнув. Повільно звів руки поперед себе, демонструючи Хмельницькому надягнуті на них кайдани.
– Хоч ти й дарував мені клейноди сі, гетьмане, не маю ненависті за те. Не маю й за те, що привезено мене в Чигирин з твоєї волі для того, аби життя позбавити. Я винен у бунті… Як і Жданович, твій син і решта старшини…
– Юрася не чіпай! Його на поміч вам послав, а ви що? Чернь не змогли в руках втримати до його приходу! Себе винувать!
– Так, себе й звинувачую. У тому, що твої козаки, котрі сім місяців воювали в Польщі, не змогли більше потерпати від зверхності семиградського князя, котрому принесли на рихвах своїх списів не одну перемогу. Себе звинувачую й у тому, що не зміг прикласти своєї руки до ярма, що його ти, гетьмане, у Переяславі на Україну натягав. Пройшов час, і мої слова, сказані у Переяславі підтверджуються. Небагато користі від Москви нам у війні – як гинув люд України, так і гине. Лях рубає і татарин палить. Але тепер ще й воєводи московські по городах наших розійшлись, тепер вони стали при владі в наших домівках, їм мусимо звіт давати про справи наші. Я питаю: чому? Хто мені такі Бутурлін зі Скуратовим та Шереметьев з Трубецьким? Чому маю їхньої ради слухатись як мені жити на світі? Чому ти, гетьмане, присягу прийняв, коли царський раб відмовився хрест цілувати? А тепер уже запізно, пане Хмельницький, тепер зовсім не просто в царя такий ласий шматок витягнути, яким є для нього Україна.
– Мовчати! – раптом крикнув Хмельницький різким голосом. – Мовчати, кажу я тобі!
Він рвонув комір каптана й зайшовся кашлем. Хотів було піднятися, але вчасно зрозумів, що являтиме жалюгідну картину у своїй кволості, й залишився сидіти, лише руками вп'явся в дошку столу.
– Бунтівник! Ти бунтівник і реблізант! Та що відомо тобі про те, яку роботу проводив я усі ці роки, аби втримати те, що вибороли у кривавій борні?! Що знаєш ти, полковнику, про те, як почуває себе гетьман Війська Запорізького, коли змушений клястися в покорі цареві, одночасно балансуючи, немов лицедій, проміж Польщею і Москвою?! Що відомо тобі про десятки тисяч готових кинутися в Україну татар і ляхів, шведів і московитів, про те, з яким напруженням потрібно продумувати на переговорах кожне своє слово, кожний рядок у листі до якогонебудь путивльського воєводи… Бачить Бог, я зробив все, від мене залежне, щоб втриматися на жердині над прірвою – саме таке становище України тепер. І нарешті, що ти знаєш про відчуття, коли після важкої й клопіткої праці ти раптом взнаєш, що вся твоя праця виявилась марною, а домовленості розповзаються, немов сорочка на тілі в голодранця?! Розповзаються тому, що твої козаки відмовляються виконувати накази свого гетьмана, а поставлена над ними старшина неспроможна втримати їх у покорі й вважає за доцільніше рятувати свою шкіру від київ черні! Не потрібне мені таке військо!
– А ти мене не сором, гетьмане! – раптом Іван відчув, що втрачає контроль над собою. Гетьман не міг би сильніше принизити його, навіть якби хотів цього, натякнувши, що Богун налякався власних козаків. – Вони заслужили того, аби повернутися на батьківщину. Сім місяців вони билися, не уявляючи, з якою метою ллється їхня кров! Угри не дотримувалися прийнятих на себе зобов'язань! Хочеш вкоротити мені віку – орудуй, на те твоя гетьманська воля! Але не смій винуватити їх і мене!
Хмельницький не відповів. Лише через хвилину Іван підняв погляд на нього і від побаченого рвонувся вперед з наміром допомогти: обличчя гетьмана посиніло, очі вирячились, а на вустах закипіла жовтава піна. Скоцьорбленими пальцями він марно намагався втриматись за стіл і повільно сповзав з фотеля на підлогу.
– Батьку! – Богун умить забув свою злість на гетьмана. Він підхопив немічне тіло Хмельницького і обережно поклав його на долівку. Після того майже бігцем кинувся до дверей.
