Затяглась мовчанка.
– Вважаю за потрібне запитати: про що? – першим порушив мовчанку Богун.
Богданович так потяг на себе вузду, що його кінь став і спробував здійнятися дибки. Нарешті він спинив тварину і наблизився до Богуна майже впритул.
– Богуне, він слабує. Ми навіть не впевнені в тому, що витримає бодай тиждень… Звістка про бунт у війску Ждановича була для нього особливо важкою. Пообіцяй мені, полковнику, що ти будеш берегти його.
Іван від почутого завмер.
– Пане Самійле, ти вважаєш мене людиною, котра може нашкодити гетьману?
– Ні! Ти не зрозумів мене, полковнику…
– Та годі тобі, суддя! Наш діалог – то лише розмова приреченого на смерть і його охоронця.
Богданович, перегнувшись у сідлі, вхопив Богуна за комір.
– То було б правдою, якби перед твоєю стратою він не наказав привести тебе до нього!
Богун, поклавши свою долоню на руку судді, м'яко зняв її. Він не очікував на такий розвиток подій. Його не здивував смертний вирок для себе, але хіба сподівався Богун на розмову з Хмельницьким? Він не сподівався на таку розмову.
– Гетьман хоче бачити тебе, Богуне, – глухим голосом вимовив Боданович.
– У кайданах?
Богданович рвучким порухом відкинув від себе полковника і поклав руку на шаблю.
– Так!
– Одягай кайдани, пане суддя! Але не прохай милувати його, не до старця ведеш, до гетьмана!
– Перед стратою старшини війська, відрядженого до Ракоці, гетьман волів побачитися з тобою… Я благаю тебе, полковнику!
– Гм, – зітхнув Іван, – чого ти вимагаєш від мене? Моя шабля у твоїх козаків, я приречений на смерть, хіба не дивна наша розмова?
Богданович помовчав. За хвилину, повернувшись до почту, гаркнув:
– Уперед, хлопці! – Після чого поглянув на Богуна: – Прийми смерть так, щоб не забрати із собою Богдана.
– Я готовий до цього, – стримано відповів Богун.
