реєстрових полків, – хочуть шляхетства, землі і рук, котрі оброблятимуть їхню землю. За це підуть хоч за московським царем, хоч за кримським ханом, хоч за самим чортом із пекла! І якщо їм цього не дам я, дасть інший, невже не розумієш того, полковнику? Чи, може, у вас інші вітри віють?
– У мене інші! – вперто відповів Богун.
– Які ж?
– Такі, батьку, що шепочуть мені: не за те кров проливали. Не за те майже всі мої побратими кістки склали. Тому з ляхами бився й московитам не присягав. За Батьківщину мою багатостраждальну билися ми й за устрій, подібний січовому, коли на свободній землі вільний трудівник буде збагачувати себе, родити дітей і звеличувати мою Україну. Де не буде іноземного пана, де не будуть православних, немов бидло, у вози запрягати. Тож, коли чую – Москва, кажу: не наш шлях! Коли чую – Польща, кажу: не наш шлях!
– Це нісенітниці, – Виговський лише змахнув рукою. – Ми не втримаємось самі навіть року.
– З поспільством утримаємось, гетьмане.
Виговський помовчав.
– Ти розумієш, що я не можу дати тобі обіцянки одразу ж змінити все. Але коли я скажу, що мене зацікавили твої думки, і я повинен подумати над тим, про що ми тут розмовляли, ти пообіцяєш підтримувати мене?
– Лише до тієї пори, доки не побачу, що твої дії шкодять Україні.
Виговський натягнуто посміхнувся:
– Принаймні, чесно. Ну, до того аби змінити все за твоїм ідилічним сценарієм, ще надто далеко. Насамперед належить означитись: потрібний нам союз з Москвою чи ні. Особисто я вважаю, що нині набагато краще піти на договір з королем. Польща слабка, і там ми зможемо почувати себе краще, аніж під протекцією Москви, чий апетит щодо панування в Україні зростає навіть не по днях, а по годинах. Ти підтримаєш договір з Польщею?
Іван відповів не одразу.
– Це залежатиме від змісту такого договору.
– Зміст тебе не розчарує, можу пообіцяти.
– Що ж, принаймні якийсь час протримаємось проти московських зазіхань. Моє слово незмінне, ваша ясновельможність – я підтримаю тебе, доки це не нестиме шкоди Україні. А союз із Польщею нам тепер потрібніший, аніж з Москвою, твоя правда.
Виговський з посмішкою кивнув головою. Його дратувала надто вільна поведінка полковника, злили і його розмисли про чернь, котра повинна жити вільно на власній землі, тій землі, що могла б належати і йому, Виговському, його дітям і онукам. Але він вирішив жодним чином не проявляти свого роздратування. Знавбо: під знамена Богуна, у разі необхідності, стане все Поділля, Брацлавщина і навіть Полісся. Таку силу краще мати в числі союзників, аніж ворогів. Тим більше, коли ворогів і так ціла верета.
– Я радий, що ми порозумілись, – він простягнув Богунові руку і відчув міцний потиск.
