посмішкою проспівав:
– Дела меня ждут, і дєла нємаловажниє. Какая надобность во мне у гетмана, што зовет?
– Його ясновельможність розповість про все особисто, пане Скуратов.
– А ти мне, лях, не указивай! Я вери православной, не тебе, католіку, чета. К тому же царябатюшкі слуга верний, не твоего гетмана холоп! – процідив крізь зуби Скуратов.
Немирич, який був протестантом, нічого не відповів на випад, лише презирливо подивився на Скуратова.
– Його ясновельможність очікує, – повторив він і, стиснувши боки коня острогами так, що той захропів, поїхав геть. Слідом за ним кинулися супроводжуючі генерального писаря козаки.
Скуратов зітхнув. Звичайно, він не був підлеглим гетьмана і за найменшої нагоди намагався це продемонструвати. Але добре розумів воєвода і те, що йти зараз на загострення відносин з Виговським, котрий і так не відрізнявся лояльністю до Москви, було б зайвим. Він, не поспішаючи, вмостився на дбайливо застелене лисячими шубами сидіння коляски і владно кинув візниці:
– К гетману правь, смерд!
У покоях гетьмана Скуратов чомусь відчув, як на нього накочується хвиля невпевненості. Чому Виговський викликав його так спішно, не пояснюючи причин виклику? На якусь мить Скуратов навіть уявив перед собою розгніване обличчя гетьмана, ясно побачив перед собою свіжостругану колоду плахи й блискучий меч в руках у дебелого ката, котрий стояв поряд з тією самою колодою. Зусиллям волі він відігнав це неприємне видовище. Урешті, він чигиринський воєвода, призначений сюди самим царем. Вони не посміють! Не посміють, незалежно від причин виклику і наслідків розмови, яка зараз відбудеться.
Коли Скуратов став під дверима гетьманських покоїв, очікуючи доки джура Виговського доповість про його прибуття, від хвилинної слабкості чигиринського воєводи не залишилося й сліду.
– Доброго здравія господіну гетману желаем, а также здравія і благополучія, – ледь прихилив він голову, ставши перед гетьманом Виговським.
– Дякую, – непривітно буркнув Виговський. – Та тільки не для обміну люб'язностями тебе покликано, воєводо. Скажи мені краще: як так у нас тепер діється, що воєвод в городи наші без нашого ж відома призначають? Чи, може, вже гетьман на Вкраїні не господар? – Виговський не запропонував Скуратову сісти, хоча сам сидів, відкинувшись, в обшитому блакитним сукном кріслі. Не заховалась від проникливого погляду Скуратова й гидлива гримаса на обличчі присутнього тут полковника Богуна – той поглядав на московського воєводу так, ніби перед ним знаходився великий кошлатий павук.
Скуратов зітхнув. Якщо ці малороси вважають, що його так легко вивести з рівноваги, вони помиляються.
– Што ж, воля гетмана такова. Ми люді малєнькіє, царябатюшкі раби. Можем хоть любєзнічать, хоть об дєлє толковать. А только єслі об чєм спрашіваєшь, сам пріпомні, нє с твоего лі ведома то деется, за что гнєвішся, гетман?!
Виговський підхопився з крісла.
