– У Чигирин до нас воєводою прийшов?! – гаркнув він і поклав долоню на руків'я шаблі. – Дивись, не своїми від нас вийдеш! – рішуче ступив назустріч Скуратову.
– Богуне! – тієї ж миті задзвенів, аж під стелю стурбований голос Виговського: гетьмана не на жарт налякав вигляд розлюченого Богуна і його слова. Попри сказане Скуратову, він не мав наміру розривати відносини з Москвою саме зараз. Зробивши крок назустріч Богуну, Виговський поклав йому руку на плече й зазирнув у очі.
– Заспокойся, пане Іване, – мовив він. – Не своєчасна ся мова…
Богун кілька хвилин їв очима Скуратова, після чого перевів погляд на гетьмана.
– Боюсь, що запізно почата, – він рвучко повернувся і вийшов з гетьманських покоїв, крокуючи назустріч свіжому подиху вітру, блакиті неба і манливій зелені поля за межами чигиринських стін.
IV
Юрій Немирич повертався з Гадяча до Чигирина наприкінці вересня 1658 року, сповнений надій на майбутнє, гордий своїми досягненнями на дипломатичній ниві. А пишатися й справді було чим! Поруч з ним, на обшитому дорогим сап'яном сидінні ридвана, лежала об'ємиста, лакована скриня горіхового дерева, тішачи погляд тьмяними відблисками, що їх залишало вечірнє сонце. Воно, прощаючись до наступного ранку, зазирало до ридвана крізь запилене віконце і гладило боки скрині своїми променями. Час від часу, пересвідчившись, що за ним ніхто не спостерігає, пестив скриню долонею і сам Немирич. Адже саме там, під кількома шарами червоного, немов кров, оксамиту, лежала його «лебедина пісня» на дипломатичній ниві – великі, згорнуті у сувій аркуші добротного пергаменту, котрі колись отримають назву Гадяцьких статей. І Немирич, сидячи поблизу цих, списаних дбайливим писарем аркушів, майже відчував, як його ім'я перетворюється з простого імені на частину чогось великого і вічного, частину історії України. Так, воно просто зобов'язане залишитися в пам'яті потомків, лунати в сторіччях. Адже це він, польський шляхтич Юрій Немирич, виступив творцем трактату, рівного якому не було в історії України! Хай запам'ятають це ті, котрі досі шиплять поза його спиною, що війну Немирич почав у таборі противників Хмельницького, після чого перейшов на бік Швеції і лише напередодні смерті Хмельницького присягнув на вірність козацькому гетьману. Так, він воював з Хмельницьким. І воював на совість, він міг кинути це в обличчя будькому з тих неотесаних старшин, вихідців з козацької сіроми, котрі, не приховуючи ворожнечі, вбачали в ньому ворога й тепер. Але не для нього, що навчався у кращих університетах Англії і Франції, бачив Голландію і Швецію, Іспанію і Рим, не для нього такі вузькі рамки світогляду, що їх мав свого часу князь Ієремія Вишневецький. Він, на жаль, так і не зміг побачити у Хмельницькому не просто бунтівного сотника, а яскравого лідера нової формації, гетьмана війська, котре змусило заговорити про себе у всіх європейських і навіть азійських столицях. А Немирич побачив у Хмельницькому такого лідера. Побачив і зрозумів – держава, яку він створив, відірвавши її від зів'ялого парламентаризму Речі Посполитої, має майбутнє і заслуговує на те, щоб докласти зусиль до її відродження. Не безвідплатно, звичайно, а з переспективою на реалізацію своїх захмарних амбіцій. Адже висока державна влада завжди належала людям з амбіціями і ніколи не ставала слабшою від наявності таких.
І ось поряд з ним лежить у скрині текст договору, рівного якому не було підписано навіть самим Хмельницьким. Зборівський, Переяславський, не говорячи вже про невдалий Білоцерківський договір популярного в народі Хмельницького, усі ці трактати лише підтверджували зверхність Польщі над Україною, надавали останній невелику автономію і регламентували козацький реєстр у межах, встановлених до початку війни (виключаючи хіба що Зборівську угоду). З видимою насолодою генеральний писар почав пригадувати текст документа, який знав напам'ять:
«Во ім'я Боже амінь. До вічної пам'яті тепер і тих, що будуть потім завжди.
Комісія поміж станами Корони Польської та Великого князівства Литовського з одного і вельможним гетьманом і Військом Запорізьким з другого боку через вельможних Станіслава Казимира Беневського, волинського, Казимира Людвіка Євлашевського, смоленського каштелянів із сейму від найяснішого Яна Казимира, з Божої ласки короля польського і шведського, великого князя литовського і руського, пруського, мазовецького, жмудського, інфлянського, смоленського, чернігівського, готського, вандальського дідичного короля та всіх станів коронних та Великого князівства Литовського
