– О, так, ваша величність, мої люди не сплять ані вдень, ані вночі, вони…
– Але мені байдуже, коли відпочивають ваші невдахишпигуни! Чи, може, Богун покинув бути ворогом Польщі, що вдало робив усе життя? Може, він обстоює інтереси корони?
– Але все схоже на те, – розвів руками Славинський. У відповідь Ян Казимир лише розреготався.
– Напівбожевільний старий, шкапа, годна на те лиш, аби здерти з неї підкови! – кричав він в обличчя переляканому Славинському. – Чи відомо тобі, що майже всі землі, що їх було зайнято корпусом Богуна, тепер палають у вогні повстання? Що в містах, котрі, як нам доповідали, захоплював Богун, гарнізони не лише залишено в живих, у них навіть не відібрано зброю. Тепер та зброя спрямована нам у спини! Геть з очей моїх! Я позбавляю вас уряду брестського каштеляна! Мені не потрібні божевільні старі, котрі не помічають нічого далі свого носа. Я маю намір припинити життєвий шлях Богуна. Досить терпіти його зухвальство!
Опустивши голову, серед тиші, особливо дзвінкої від того, що панувала вона серед повного людей шатра, пройшов Славинський до виходу з намету, ступив у морозний вечір. Зробив лише кілька кроків, минаючи вартових жовнірів, зайшовся кашлем і впав. З рота йому відкрилася кровотеча, і за хвилину життя покинуло сумлінного служаку. Помер, як пес біля ніг свого господаря, не витримавши розпуки від того, що господар вигнав його, не зглянувшись на роки вірної служби.
V
У наметі був хтось сторонній, тож Іван, прокинувшись швидко й нечутно, натренований роками бойового життя, намацав під подушкою руків'я пістоля. У темряві клацнув курок.
– Кому зобов'язаний пізнім візитом? – запитав він у темряву.
У відповідь морок у дальньому кутку, за кількома складеними одна на одну литаврами і вішалкою, де Іван вішав зайвий одяг, зарухався, й почулось обережне шарудіння.
– Тихо стій! – Іван рвучким рухом наставив зброю у напрямку руху й звівся, сівши на постелі. – Не примушуй пороховим димом повітря в наметі псувати.
– Не стріляйте, пане полковнику, – долинув нарешті напружений шепіт. – Свої!
– Що ж то за такі свої, що, немов злодії, скрадаються? – Івану голос видався знайомим, але зброї він не опустив. – Підійди ближче, погляну на тебе… і дивись мені!
До того, як невідомий показався в колі примарного світла, що його давала крихітна лампадка під образами, з вулиці почулися стурбовані голоси, й скоро на порозі з'явилася постать сотника Совенка – мовчазного й підозрілого коротуна, що його було призначено командувати особистою вартою Богуна за настирливими рекомендаціями Тетері.
– У вас усе добре, пане наказний? – повів той носом, звикаючи до темряви, котра була у наметі.
– Так, сотнику, – невдоволеним голосом відказав Іван. – І було б ще краще, якби ти не вдирався до мене й не заважав відпочивати.
– Пробачте, – Совенко знітився або зробив вигляд, що знітився. Намагаючись не привертати уваги Івана, він крадькома роздивлявся в шатрі. – Мені доповіли, що у вас чути якісь голоси, і я…
– І ти, чорт забирай, заскочив сюди без дозволу, щоб подивитися, хто тут розмовляє?!
