– Але ми непокоїмось, пластуни Брюховецького…
– У мене в наметі?
– Я не те мав на увазі, ваша ясновельможність, – поспішив виправдатись сотник. – Годину тому в обозі двох вартових зарізали, я думав…
– Ти думав, що я з ними заодно?
– Що ви, я…
Іван вдав, що не на жарт розлючений:
– Мені здається, сотнику, такі події, а точніше, їх недопущення входить скоріше у твою компетенцію, аніж у мою! Щоб до ранку були знайдені винуватці вбивства, особисто доповіси!
– Слухаю, вашмость!
– Пішов геть.
Совенко, картаючи себе за недалекоглядність, вискочив надвір. З усього, що він з'ясував, було лише розуміння: цієї ночі йому поспати не доведеться. Ех, і потягнув чорт його за язик розповісти про порізану варту. Хіба то перший чи останній випадок з тих пір, як вони підійшли до Глухова і опинилися майже у прямій видимості полків Брюховецького й Ромодановського?
Деякий час Іван мовчав. Потім повернувся у куток і поманив стволом пістолета.
– Іди сюди.
З темряви нечутно вислизнула одягнена у вивернутий хутром назовні овечий кожух людина. Придивившись пильніше, Богун зрозумів, що обличчя гостя і навіть його долоні були щільно вимащені в багнюку.
– Доброї ночі, пане Іване! – почувся бадьорий шепіт.
– То ще не відомо, чи вона тобі добра. Кажи, хто такий, чого хочеш від мене?
– Та чи не признали мене?
Іван придивився до обличчя прибульця пильніше. Грязюка на ньому, а також примарне світло лампадки робили таку спробу приреченою на невдачу.
– А хто тебе впізнає, хіба такі чорти, як ти сам.
– Охріменко я! Микола! – гість тихцем засміявся. – Ох і нелегко до вас потрапити!
Богун підхопився, взяв прибулого за плечі й нахилив до лампади. Навіть спотворене грязюкою усміхнене обличчя Миронового онука він не впізнати не міг.
– Тю, то я не помилився, коли казав, що ти чорт! Звідки ти, чому таким чином?
