нетерпінням очікували на візит легендарного полковника, образ якого став чи не єдиною надією на закінчення війни з більшменш легкими наслідками для Брюховецького і московських воєвод. А Богун, у свою чергу, мав що сказати посланцям лівобережного гетьмана – не дивлячись на всі спроби утримати його в залізному кулаку, звістка про те, що Богун гуртує навкруг себе вірних людей і має виступити за закінчення братовбивчої війни, швидко поширилась серед козацької черні і так прискіпливо зберігалась у таємниці, що про неї не дізнався жоден зі шпигів Тетері або Яна Казимира. Козаки поводилися спокійно, продовжували виконувати накази, припинили навіть збурення, яке зовсім недавно не на жарт лякало Тетерю і його генеральну старшину. Ім'я Богуна, пригасле в пам'яті рядового козацтва за час його перебування у Мальброку, знову засяяло над буйними козацькими умами знаменом волі й боротьби за козацькі привілеї, затоптані в багнюку новими порядками на Правобережній Україні. Тож коли Іван вирушав у Комань, усе було готово до повстання, призначеного на передранкові години наступного дня. Після гасла, отриманого від Богуна, таємно призначені старшини мали тихцем вивести з королівського табору озброєних і готових до кількаденного переходу козаків, після чого вести їх оборонною рукою до Комані, де разом з Богуном на них повинні були очікувати два вислані Брюховецьким комонні полки. Після цього об'єднане військо форсованим маршем повинно було відійти до місця розташування війська Брюховецького, за двадцять верст на схід від НовгородСіверського. Іван Богун знову був на чолі, він знову був готовий кинутися у бій, не зломлений і небезпечний для ворогів батьківщини. Як колись, під знаменами Богдана Хмельницького. Проте невмолимий фатум вирішив інакше…
Дозор польського війська, висланий так далеко у степ, був, судячи з усього, зайвим – чат ворожого війська, ані будьяких їхніх слідів виявлено не було, що мовило про те, що цілком вистачило б і варти в самому таборі. Тож двацятичотирирічний поручник з довгим і манірним ім'ям Ян Володислав ПочобутОдланицький відверто нудьгував у оточенні двох десятків своїх мовчазних драгунів, котрі, час від часу, почерзі відокремлювались від загону з метою виїхати на невеличкий пагорб і оглянути місцевість. З напівсонного стану його вивів крик одного з жовнірів:
– Троє вершників за кількасот сажнів на схід, пане поручнику!
– До зброї! – стріпнувся ПочобутОдланицький. – Не дайте їм утекти, нам конче потрібен «язик»!
Драгуни, привчені довгим військовим життям у степу до будьяких несподіванок, без зайвих допитувань пустили коней у чвал, розтягуючись широкою підковою, ріжки якої були спрямовані у бік незнайомих вершників. Проте ті, здавалося, і не збиралися утікати. Помітивши польську чату, вони зупинили коней, а над одним з них у струменях вітру затріпотіло невеличке біле полотнище.
За кілька хвилин поручник і кілька драгунів, тримаючи напоготові зброю, наблизилися до вершників, решта жовнірів приготувала до залпу мушкети за кількадесят кроків від невідомих.
– Хто такі?! Відповідати! – погрозливо залунав голос ПочобутОдланицького.
Найстарший з незнайомців, судячи з одягу козак, підняв, показуючи відсутність у них зброї, обидві руки.
– З ким маю честь? – запитав у свою чергу чистою польською мовою.
Ян Володислав, підкорюючись своїй юнацькій запальності, хотів уже відповісти щось грізне, але погляд очей незнайомця, холодний як погляд змії, примусив його полишити погрозливий тон.
– Поручник його величності Ян Володислав ПочобутОдланицький із жовнірами, – відрекомендувався він. – Дозор коронного війська. З ким я маю честь?
– Заховайте зброю, поручнику, – я та мої люди не несемо загрози короні. Загроза у вашому власному таборі. У мене важливе повідомлення до його величності.
