військо спільно з його козаками та кіннотою Брюховецького. Його задум полягає в тому, щоб оточити і повністю знищити польське військо.
– Скільки я маю часу? – усе ще намагаючись зупинити тремтіння в руках, запитав Ян Казимир.
– Достатньо для того, аби вжити запобіжних заходів проти зрадника, – шанобливо схиливши голову, відповів «козак». Його голос, а найбільше шанобливі манери, допомогли Яну Казимиру заспокоїтись більше, аніж коньяк.
– Панове, – він оглянув присутніх, – дозвольте рекомендувати вам пана Сопрановича. З деяких зрозумілих причин ви не мали можливості привітати його раніше. Довгий час пан Сопранович був моїми вухами і очима у ворожому нам таборі. – Король повернувся до Сопрановича і поакторськи обійняв його, розцілувавши в обидві щоки. – Я не забуду твоєї відданості, жовніре! Ти отримаєш нагороду, достойну твоїх діянь!
І раптом погляд короля впав на Тетерю, котрий у оточенні кількох старшин сидів у кутку. Обличчя гетьмана було не менш блідим, аніж хвилину тому в самого Яна Казимира. Очі короля звузилися.
– Не менший ворог Московщини, аніж Польщі? Ти обіцяв доповідати про будьякі кроки лотра!
Тетеря мовчав. Він розумів, що будьякі виправдання зайві й лише ще більше роздратують короля. Але той вже відвів від нього свій палаючий погляд і оглянув присутніх.
– Я хочу, щоб не пізніше, аніж за годину, козаків Богуна було роззброєно, а ранком наступного дня його привели сюди і передали в руки ката. Все! Виконуйте, панове, раду закінчено! Лише після того, як я побачу холодний труп сієї найзлішої у світі людини, ми продовжимо наступ.
VI
Комань, що складалася всього з якогось десятка вбогих селянських помешкань, зустріла козаків пригніченою тишею і схожими на пусті очні ями черепа вікнами помешкань, звідки пішли, рятуючись від навали польського війська, люди, і дзюркотінням ручаю, котрий, місцями вкритий кригою, а місцями пульсуючи поміж позеленілим камінням, ніс свої води до недалекої Десни. Кінь збуджено заіржав, відчувши близьку присутність кобили, й Богун притримав його, примушуючи втихнути. Незабаром під одним з тинів помітив прив'язану до перекособоченої конов'язі винуватицю – ряба осідлана кобила пряла вухами і сторожко позирала в бік прибулих.
– Гасло! – раптово різонув у вуха чиїсь голос.
– Десна, – відповів Іван, натягнувши повід.
Одразу ж зза ближньої хати показалися кілька козаків, ведучи коней за повіддя. Наблизившись, вони зачекали, доки Богун та обидва його супроводжуючі спішаться, після чого один з незнайомців подав руку для привітання.
– Радий познайомитися, вельможний пане, – з пошаною вимовив він, – дозвольте представити себе: сотник Коваленко. Я та мої товариші, – він вказав на мовчазних козаків у себе за спиною, – маємо щасливу нагоду виступити тут від його милості пана гетьмана Івана Брюховецького й узгодити наші подальші дії. Зарані можу сказати, що його милість погоджується на всі ваші вимоги, тож маємо обговорити лише кілька дріб'язкових питаннь по узгодженню вашого виступу.
– До ваших послуг, – кивнув, погоджуючись, Іван.
Коваленко посміхнувся.
– Тоді прошу, закусимо біля нашої скромної кабиці, вип'ємо по чарці оковитої і побалакаємо.
