– Лицарю мій, сокіл ясний! Як же стомилася я без тебе!
– І я теж, серденько. У гущавині лісу мені вважається твоя легка постать, коли дивлюсь у темну далечінь, у подиху степового вітру відчуваю пахощі твого волосся. З безодні зоряного неба приходить до мене твоя чудесна посмішка. Лише тобою живу, лише тим днем, коли матиму змогу обійняти тебе, пригорнувши до серця.
– Який ти засмучений, Іванку! Не сумуй, не впускай у своє серце нудьги й печалі. Посміхайся! Посміхайся так, як ти вмієш, коли лукаві вогники виграють у твоїх очах, коли ясне чоло твоє розгладжується, а міцні руки лагідно, немов пір'їна, лежать на моїх плечах. Так! Ми зустрінемось, козаче мій любий, нам ніщо не зможе завадити, саме тому посміхайся.
– Я не буду сумувати! Хіба ж можу носити в серці нудьгу та печаль, коли в мене є ти. Лише важко усвідомлювати, що ти так далеко, лише сумно, що ми на самому початку довгого і важкого шляху крізь війну і кров, лише тривожно, що ти сама там, моя дорогоцінна.
– А пам'ятаєш ту заметіль?
– Звичайно, пам'ятаю!
– Пам'ятаєш, як хотів сварити мене?
– За тебе, за тебе, ясочко моя, хвилювався. Серце обливалося кров'ю, коли думав, що могло статись з тобою, якби коні збились з дороги, коли згадував палаючі, жадібні до крові від страшного голоду очі вовків у гущавині.
– Не хвилюйся за мене, мій любий, не бентежся, коханий! Молю Бога, аби вберіг тебе від кулі гарячої, від шаблі гострої. Молю і день і ніч, щоб дав нам зустрітися, щоб не відбирав одне в одного, і вірю, що Він почує мою гарячу молитву. Настане щаслива година і ми будемо поряд, ти і я. І ніщо у світі не зможе нас розлучити!
– І я вірю, Ганно. Інакше і не буває, не може бути, коли люди кохають. А давай пригадаємо все наше життя від початку?
– Давай. Це ж дуже просто. Воно почалося в Синопі, серед палаючої золотої клітки, якою був для мене сераль Ахмедапаші.
– Так, саме там народилися Ми. Серед палаючого міста, серед зойків і грому пострілів, серед дзвону оскаженілої криці. Адже справжнє почуття не може з'явитися на світ у тихій заводі. Ні, йому потрібне ревіння бурі, удари несамовитого вітру і нестійкість ґрунту під ногами. Лише сильний вітер здатен перетворити слабку іскру почуття на всепоглинаючу заграву пристрасті. Саме тому Ми народилися тієї миті.
– І ти купив мене за кухоль горілки.
– Я був змушений, інакше б кров побратима навіки прокляла наш союз.
– Не виправдовуйся любий, я не дорікаю тобі, лише хочу, щоб ми пам'ятали кожну мить Нашого життя.
– А після того я мало не втопив тебе у хвилях буремного моря…
– Мені було страшно тоді, любий. Та чорна безодня…
