– Добра розмова! – Іван поклепав осавула по плечу. – Вони вірять тобі.
– Ні, пане сотнику, вони вірять тобі і Хмельницькому, тому ладні померти.
– Усі помремо, якщо на те воля Божа. Коли встиг? – Іван вказав на вози із землею.
– Так, уночі… У деякі з возів ми колів наставили, здалеку зійдуть за шмигівниці. А за кожним возом по п'ять козаків з мушкетами, нехай підсипають ляхам перцю.
– Добре, Михаиле, добре. Тільки щоб дружно, єдиною лавою… Нам би до окопу дійти, а там уже на шаблі.
– Дійдемо, пане сотнику. Хлопці – вогонь, у діло просяться так, що не спиниш!
До Богуна підскочив на швидконогому конику полковницький джура.
– Пан полковник просять до себе…
– Зараз буду, – хитнув головою Богун.
Нечая Іван знайшов на пагорбі, який дещо здіймався над улоговиною річки Жовтої, на березі якої розташувалися супротивні табори, і який займало ліве крило козацького піхотного каре. Поряд з полковником, серед почту з джур, хорунжого і бунчужного, знаходився й сам Хмельницький. До гетьманського почту приєдналися й кілька досить багато вбраних татар, котрі, судячи зі всього, прибули від Тугайбея для координування дій своєї кінноти з рештою повстанського війська. Тієї самої миті, коли Богун, притримуючи шаблю, піднімався на пагорб, Тугайбей, приклавши руку до своєї величезної чалми, поглядав на польський табір, на якусь деталь, розташовану там, де йому вказував Хмельницький. На мурзі був зодягнений оксамитовий кунтуш, зпід якого блищала кольчуга, на ногах Тугайбей мав широкі зелені шаровари і червоні сап'янові чоботи. Рондик вороного коня сановитого татарина вражав пишністю срібних бляшок, золотого галуна і дорогої лакованої шкіри.
Нечай знаходився дещо поодаль від гетьмана. Стиха перемовлявся з Кривоносом, який теж розглядав табір Потоцького в далекозору трубу.
– А, Іване, добре, що прийшов! – потиснув Нечай Іванові руку. – Як там у тебе?
– Усе добре. До бою готові, – коротко відрапортував Богун, потискаючи руку Нечаю, а потім і Кривоносу.
– А це що у вас перед батавою? – вказав Кривоніс на вози із землею та дерев'яними крилами.
– Та от, трохи батаву від куль та картечі прикриємо…
– Молодець! – посміхнувся Нечай. – Казав я тобі, Максиме: золота голова в нашого пана Івана. Поглянь – здалеку ну ніби шмигівниці!
– А тут, Даниле, якраз і не моя заслуга. То осавул мій таку армату винайшов.
– Усе одно молодці, – похитав Нечай головою, – бідний думкою багатіє! А в мене новини для тебе, тому й
