– Поручник! – заволав ротмістр тієї ж миті.
– Тут, ваша милість!
– Негайно взнайте, що там діється!
За три хвилини поручник уже й повернувся.
– Біда, ваша милість! Нас зрадили! Шлях перекопано, ми втрапили у мішок!
У відповідь на його слова зі стін урочища гулко і часто забили гармати…
Як тільки Стефан Чарнецький зрозумів, що заслон, утворений ним в ар'єргарді війська приречений на загибель від вогню картечі й татарських стріл, він повернув коня і почвалав усередину конаючої армії – лише там можливо було згрупувати найбільш боєздатні кавалерійські підрозділи і спробувати піти ними на прорив, рятуючи вже якщо не військо, то власне життя. Якоїсь миті він натрапив на оточеного двома десятками гусар Потоцького. Той вийшов зі свого напівсонного стану і притримував коня, який ходив дзиґою, поспіхом віддавав якісь розпорядження. Здавалося, він не звертав жодної уваги на вибухи і сичання картечі зовсім поряд від себе.
– Уперед, лицарі! Покажемо боягузливим кочівникам, як уміє помирати польська шляхта! – почув ротмістр серед гуркоту різанини його напружений голос. Не заховався від погляду Чарнецького і божевільний блиск в очах у гетьманича, тремтіння його губ і нездоровий рум'янець на обличчі – шолома не було на Потоцькому і його довге волосся розміталося по наплічниках панцира. Ротмістр кинувся до Потоцького.
– Ваша ясновельможність, не час вдаватися до непотрібного геройства, одягніть шолом заради Єзуса і давайте наказ кінноті збиратися під ваші знамена! Ми зробимо спробу врятувати кінноту, а це вже немало!
– На Бога, Чарнецький! – зареготав Стефан нездоровим сміхом. – Невже ви сподіваєтесь когось врятувати з цього пекла?! Та подивіться ж правді в очі!
Немов на підтвердження його слів, зовсім поряд від них вибухнула граната, розірвавши навпіл коня одного з драгун, а його самого залишивши без обох ніг. Ще через секунду з другого боку пройшовся картечний смерч, залишаючи по собі в повітрі червону хмару і виття десятка смертельно поранених. У тилу татарська кіннота закінчила знищення розбитої гарматним вогнем піхотної фаланги заслону, і кинулась углиб табору із шаблями наголо, сіючи смерть і доповнюючи картину повного безладу, в полоні якого опинилися рештки поляків.
– За мною! Хто вважає себе потомками сарматів і мріє покласти життя на полі Марса за Батьківщину, за мною!
– Ви робите помилку, Стефане! – вигукнув Чарнецький, але гетьманич його вже не міг почути. На чолі крихітного загону у два десятки шабель він полетів у саму гущу татар, котрі вже почали грабувати обози. Чарнецький рукою підкликав хорунжого і сурмача.
– Давайте гасло збиратися під мої знамена. Ми спробуємо прорвати оточення.
А бійня в таборі продовжувала набирати обертів. Похідні колони давно вже перетворилися на поодинокі групи людей, оточених і змушених битися подібно до диких звірів, обстоюючи свої життя і втрачаючи їх під ударами переважаючих сил ворога. Через півгодини гармати, зробивши свою справу, вмовкли, і до татар приєдналися чотири сотні козаків з полку Максима Кривоноса, котрих гарячий полковник кинув у бій не зважаючи на наказ гетьмана відпустити поляків з миром, як і
