– Армату для чого з табору брав?
– Перевірити, порахувати, випробувати.
– Випробував? – очі Хмельницького звузились.
– Атож, – Кривоніс сміливо відповів поглядом на погляд.
Гетьман покрокував шатром. За хвилину зупинився і повернув до Кривоноса обличчя, схрестивши руки на грудях.
– Ну от що, полковнику, – якимось чужим голосом вимовив він. – Негоже нам з тобою розбрат починати. Татари, то татари. Немає війська Стефана Потоцького – нам на руку. Але запам'ятай раз і назавжди: ще раз ти ослухаєшся мого наказу, будемо судити за законом та звичаєм. А потрібно стане, голову зітну, на старі заслуги і дружбу нашу не зглянувшись! Тугайбей клятви полякам не давав, а я дав. І якщо я гетьман, моє слово повинно важити як слово гетьмана. Хто повірить слову володаря, котрого сміють ослухатися його власні полковники? Ми ще не побудували нічого, аби руйнувати його заколотами. Маю надію, в майбутньому ми зрозуміємо один одного?
Кривоніс повільно опустив погляд і зітхнув.
– Пробач, Богдане, не втримався.
– На те ти й полковник, щоб бути розважливим. Не втриматися може хлоп, коли дівку за стегно впіймає. Ніколи до цієї розмови не повернуся, а ти пам'ятай, що я тобі сказав.
– Довіку…
– Добре, – Хмельницький одразу ж змінив тон і запитав майже легковажно: – Тепер, маю надію, Тугайбей не буде нагадувати про платню за минулу битву?
– Більше ніж впевнений – не буде! Здобич добру взяв.
– Його щастя. А лядські рейментарі?
– Майже всі в полоні.
Хмельницький знову замислився.
– От що, я напишу мурзі листа. Нехай передасть мені Стефана Потоцького. Негоже синові коронного гетьмана в бусурманській неволі томитися.
Кривоніс відкашлявся. Щось в його вигляді насторожило Богдана.
– Доказуй.
– Потоцький тут, привезли ми його, я татарам не дав. Проте не знаю, як і сказати… При смерті гетьманич.
