полковника!
Нечай очікувань сотника не ошукав.
– Я щойно від гетьмана, Іване, ранком виступаємо. Гонець був від Богданового чоловіка у ставці Потоцького. Його мость ще кілька днів тому стояв табором південніше Чигирина усього за сотню верст від Жовтих Вод. Невідомо, які причини сподвигли старого Потоцького, але коли ми тут билися з покійним нині Стефаном, він знявся і відійшов до Чигирина, щоб натомість поспішати сину на допомогу. Очевидно, це звичайна лядська пиха та самовпевненість. Чати доповіли Потоцькому про стрілянину з гармат у Княжих Байраках, але він і пальцем не поворухнув. Просто повів військо через Боровицю на Черкаси. Скоріше за все старий пес вирішив утихомирити бунт на волості, доки його улюблений Стефан точить нашу кров. Як тобі?
– Вони завжди були такими, – знизав плечима Іван. – Я маю на увазі ляхів.
– Завжди… Це ще не все. Нещодавно якийсь недобиток з Княжих Байраків доніс до Потоцького звістку про поразку під Жовтими Водами і смерть сина. Тож тепер він знає все. Настрій коронного гетьмана неможливо передати словами, і він готовий учепитися в будького, як скажений вовк, котрого травлять мисливці. Він вирушає з Черкас у напрямку Корсуня, тож ми маємо йти тим самим напрямком. Військо в Потоцького і Калиновського не вельми велике, але на такий розвиток подій, який відбувся минулого разу, можемо не розраховувати – жовніри віддані рейментарям, тож радше помруть, аніж перейдуть на наш бік.
– Або накивають п'ятами, – із серйозним виразом обличчя продовжив фразу полковника Іван.
– Або так, – Нечай посміхнувся краєчками вуст. – Але й ми тепер сильніші, аніж тиждень тому. Крім того, є у Хмеля задум один… Добре, тобі можу сказати: підманути ляхів гетьман має на меті. Детальніше зараз розповісти я не можу – таємна справа.
Через кілька хвилин почали збиратися інші сотники полку Данила Нечая. Вони заходили без доповіді, коротко віталися з полковником і Богуном, після чого розсідалися по лавках, очікуючи, доки розпочнеться нарада. Нарешті зібралися всі. Данило коротко переповів їм усе, що виклав хвилину тому Богуну, пропустивши хіба що таємний задум Хмельницького, про котрий щойно натякав Івану.
– Усе, панове старшина. Виступаємо за годину до світанку, – закінчив доповідь Нечай, і коротку нараду було закінчено.
У передсвітанкових сутінках наступного, десятого травня, обжитий за майже два тижні табір між річками Жовтою та Очеретяною Балкою почав поступово випускати за межі свого окопу військо. Козаки виходили полками і сотнями, з обох боків прикриваючи вози обозів, закинувши на плечі довгі ратища списів або стволи мушкетів, хвацько виступали попереду них хорунжі, прапороносці і бандуристи. Комонні частини полків було зведено в кілька загонів, на плечі яких лягли обов'язки виконувати роль авангарду, де знаходився почет гетьмана і його польовий штаб, ар'єргарду, що йому було доручено охороняти тили від несподіваного нападу, і кілька десятків дрібних чат, по кількадесят козаків у кожній. Чати розбіглися степом навсібіч, слугуючи очима і вухами війська на багато верст навкруги. Окремо, позаду обозів, прикрита з тилу комонним ар'єргардом, рухалася встановлена на лафети армата, залишаючи у степовій тирсі глибокі колії своїми велетенськими, кованими залізною шиною колесами. Триста піших і п'ятсот комонних козаків з полку Максима Кривоноса, котрі вважалися тепер особливим артилерійським підрозділом, супроводжували армату, забезпечуючи її рух і охорону – гетьман Хмельницький, як і будьхто з полководців XV–XVIII століть, надавав арматі особливого значення у війську, тож беріг, як зіницю ока.
П'ять днів продовжувався похід безлюдними просторами Дикого Поля, під час яких не відбулося будьяких подій, якщо не
