– Пікінери, приймай! – хрипів Нечипоренко за хвилину, і лави озброєних двосаженними ратищами козаків завмирали, спрямувавши рихви списів у груди невидимому супротивнику. Проміж них снували курінні, які різкими вигуками вирівнювали шикування там, де в цьому була необхідність, били по ратищах, що їх не туди спрямовували невмілі руки, підганяли тих, хто загаявся.
Та ось уже осавул брався за решту сотні, доки не задіяну в навчанні:
– Мушкетери! У три лави перед строєм! Пікінерам розімкнути стрій!
І одразу ж наїжачена списами фаланга пікінерів перетворювалась на кілька рівних за кількістю козаків каре, утворюючи проходи для переміщення з тилу озброєних вогнепальною зброєю мушкетерів. Мушкетери бігцем пересувалися, тримаючи зброю вертикально перед собою, і шикувалися у три ряди на відстані п'яти сажнів від пікінерів.
– Готуйсь! – лунав знову голос осавула, і мушкети опускалися, відшукуючи ту саму ціль, що її хвилину тому гляділи хижі рихви списів їх товаришів.
– Перша лава умовно вогонь!
– Караколюй! – і перша шеренга швидко ховалася у проміжки строю і шикувалася позаду третьої.
– Друга лава, через одного, умовно вогонь!
– Караколюй!
Команди сипалися одна за одною, відтворюючи атмосферу бою. Козаки кидалися в бій з піхотою і перешиковувалися для відбиття кавалерійської атаки. Розмикали стрій для бою «галасом» або групувалися в коло або триангулу для кругової оборони. Вони знову і знову вистроювалися оборонною рукою, щоб за мить кинутися під знамено сотника, покликані гаслом сурми. Усього на кілька годин кожного дня давав спокій пан сотник своїм козакам, котрі мало не падали з ніг, і тоді вони мали нагоду зрозуміти – просто йти маршем через спекотний степ є зовсім не важкою справою, майже відпочинком. Але відпочивати довго їм не давали. Урештірешт це було помічено і гетьманом. Хмельницький у супроводі Максима Кривоноса під'їхав до Нечая і махнув головою в бік Іванових підлеглих, котрі якраз були зайняті утворенням чергового складного шикування:
– А хлопчина має золоту голову.
– Батько в цьому сумнівався? – з посмішкою відповів Данило.
– Жодного дня. Нечай, ти не боїшся, що скоро він стане достойним полковничого пернача не менше, ніж достойний його ти сам?
– Не боюся, батьку, – відповів Нечай, одразу ж приховавши посмішку. – Я навіть скажу більше – радо поступлюся Богуну в разі, якщо він зможе зробити більше для спільної справи, аніж міг би зробити я сам.
– І підеш під його руку? – Хмельницький примружив очі.
– Радо.
Хмельницький раптом голосно розсміявся:
