– Непогано, – звернувся Іван до Нечипоренка, котрий знаходився поряд, розвалившись на лаві з кухлем квасу в руці. – Якби кожному козаку піхотної батави такий мушкет, ми, думаю, легко б заткнули за пояс і німецьких, і голландських мушкетерів.
Михайло замахав перед собою лівою рукою, виказуючи протест:
– Але я зробив все, що лише був у змозі зробити! Та мене й так вже декотрі розумники за моє дбання про інтереси нашої сотні хотіли на аркані до Нечая тягти! Я, мовляв, їх обділити надумав, усе найкраще до Богунової сотні! А я що?! Ми і під час бою задніх не пасли, он скільки здобичі на загальний дуван принесли!
– Чого ж не потягли? – звів очі Богун.
– Куди? – осавул у запалі забув про першу частину своєї полум'яної речі.
– До Нечая.
Михайло презирливо пхикнув.
– Це мене до власного кума?
– Ясно… Я тобі, осавуле, не дорікаю. Так, думки вголос.
Нечипоренко допив квас і, обтерши рукавом вуса, поставив кухоль.
– Зате ще ґнотових рушниць півсотні, гаківниці дві. Ну, шаблі, списи і пістолі я не рахую…
Іван мало не зареготав – Михайло хіба що не бив себе кулаком У груди.
– Ну, молодець, молодець, – сказав він примирливо. – Що ж, на всю сотню поки не вистачить, але з тим, що мали під Жовтими Водами, не зрівняти. Тепер можемо й до коронних гетьманів вирушати на брагу. Та й засиділися ми довго…
Немов у відповідь на його слова, до намету заскочив джура.
– Пане сотнику, до вас від його милості пана полковника джура, – кинув скоромовкою.
– Проси, коли так, – знизав плечима Богун.
Козачок зник, щоб за мить знову з'явитися в супроводі хлопчини, такого, як сам, – на вигляд років шістнадцяти, на голові помолодецьки підголений оселедець, на плечах сукняний каптан з відкинутими за спину рукавами. Новоприбулий, за звичаєм, низько вклонився і завмер, очікуючи, доки його запитають про справу, яка, власне, й привела джуру.
– Оповідай, – коротко кинув йому Богун.
– Пан полковник кличуть вашмость до себе в намет. Та не баритися прохають, справа вельми нагальна, – полковницький джура вмів торохкотіти ще скоріше, аніж перед ним джура сотницький, від чого, напевне, відчував неабиякі гордощі. Іван відчув, що сидінню в таборі надходить кінець.
– Ось воно, – подивився він на Нечипоренка. – Ось і відповідь. Викликай сотенну старшину, готуй сотню до виходу. Я до
