І ляхи відвернули перед ними. Не перед запорожцями Омелька, не перед реєстровцями Джеджалія. Вони здригнулися перед козаками сотні Івана Богуна, перед тими, хто отримав зброю напередодні, але не збирався вкривати її ганьбою поразки. З наполегливістю відчаю почали ляхи глядіти слабку ланку в ланцюгу атакуючих козацьких полків і татарських орд і зрештою знайшли її. Півторатисячний загін, який складався з недобитків гусарських та драгунських хоругв і рейтарських рот, прорвав оточення, кинувшись на козаків Кривоноса, котрі мали не менше досвіду, аніж підлеглі Івана, але виявили недбалість, маючи надію на засіки, що їх робили всю ніч. Кривавим смерчем пройшли поляки крізь порядки полковника Кривоноса і, не зменшуючи темпу, не намагаючись шикуватися, кинулися у степ. Не бачили навіть, що їх нікому переслідувати – як козаки Хмельницького, так і татари Тугайбея були зайняті розгромом решти коронного війська і грабунком його обозів…
Біля шатра Іван скинув шолом, виліз із панцира і з насолодою вмився, підставляючи голову, плечі і спину під струмені холодної води, яку лив на нього джура. Потім неквапно витерся поданим рушником. Довгим поглядом подивився на дивного бранця, що його волік на мотузі за собою дебелий Пилипенко. Однією рукою козак тримав окрайок мотуза, другий кінець якого був причеплений до зв'язаних рук бранця, другою ж притримував вкриту кров'ю бастарду, котра лежала в нього на плечі так, як зазвичай носять мушкет мушкетери. Брудний одяг бранця і понівечене синцями та подряпинами обличчя не могло приховати від Богуна його шляхетне походження і досить високий соціальний статус. Полоненик, очевидно, ще не зовсім відійшов від сильного удару, а тому хитався і заточувався на нетвердих ногах, не розуміючи, що з ним відбувається. Та на Пилипенка це не справило ніякого враження. Він лише смикав за налигача і вишкірював зуби, коли козаки, які траплялися назустріч, відпускали на його адресу міцні жарти. Іван спохмурнів. За лицарським звичаєм було недопустимим таке поводження з полоненим, особливо шляхетного звання. Але він не міг просто гримнути на козака, який щойно сміливо позирав смерті в очі, ставши до двобою із цим самим шляхтичем і такими як він, і який переміг. Чесно, без вивертів і хитрощів. Лише за допомогою своєї сили та безмірної хоробрості. Тим часом Пилипенко наблизився.
– Тпру, вашмость, мостивий пане! – досить відчутно смикнув він за мотузку. – Прийшли! Вибачай, пане сотнику, що вони шапки не знімають. Загубили десь.
Довкола зареготали, залишався похмурим лише Богун. Пилипенко відчув, що вчинив щось не те, хоча й не здогадувався, що саме.
– Я ось бранця привів… Мій бранець, але якщо… З коня от збив. Коня жаль, сконав сердешний, – він кинув на Богуна нерішучий погляд.
Іван придивився до полоненого. Щось в обличчі того здалося йому знайомим. Господи! Невже сам Калиновський? Він бачив його мигцем, ще й кілька років тому, коли був разом з полковником Крутієм у Кракові за якимись полковими справами. Але щось підказувало: це Калиновський і ніхто інший. Доля підкинула жорстокий пасаж гордовитому магнату.
Бранець почав потроху опам'ятовуватись. Він підніс до обличчя зв'язані руки і спробував ними стерти змішану з кров'ю грязюку.
– Пилипенко, я хочу викупити твого бранця.
Пилипенко ніяково посміхнувся:
– Як можна, батьку? Так бери!
– Розв'яжіть його, – кинув козакам Богун.
Пилипенко швидко витяг зза очкура ніж і полоснув ним по путах. Калиновський мовчки почав потирати затерплі
