випадку прагнув радше допомогти, аніж ганити. «Я шаную каїнову єресь, — мав звичку казати він дещо вишукано, — й визнаю за братом своїм право прямувати до пекла власним шляхом». Виходячи з такого принципу, він незрідка ставав останньою поважною підпорою і добрим порадником для людей, що котилися вниз. І, доки вони навідувалися до його приймальні, він анітрохи не змінював свого поводження з ними.
Без сумніву, це давалося містерові Аттерсону легко: роблячи добро, він не прагнув розголосу; опікування друзями випливало з доброчесності щирої вдачі. Прийняти коло своїх приятелів з рук випадку вже витвореним — ознака поміркованої людини; саме так чинив правник. Тож друзями його ставали або кревні, або ж вельми давні знайомі; така прихильність, розростаючись у часі, наче плющ, зовсім не обтяжувала тих, на кого була скерована. Щось подібне, без сумніву, й пов'язувало правника з містером Річардом Енфілдом — його родичем, людиною досить відомою в місті. Для багатьох лишалося загадкою: що ці двоє знайшли один в одному, що спільного можуть вони відшукати в себе. Ті, хто зустрічалися з ними під час їхніх недільних прогулянок, розповідали, що йдуть вони мовчки, обидва насуплені, і з очевидною полегкістю вітають появу ще одного приятеля. Однак попри все ці двоє здійснили безліч спільних виправ, чекаючи на них як на головну коштовність кожного тижня, і не лише посували набік інші розваги, але відмовлялися й від важливіших справ, що могли б зашкодити їхньому улюбленому відпочинкові.
Одного разу дорога завела їх до якоїсь бічної вулички в діловій частині Лондона. Вуличка була невеличка і, як то кажуть, тиха, хоча в будень тут ішла жвава торгівля дорогим крамом. Мешканці її, очевидячки, тішилися добробутом, змагаючись за ще більші статки, і виставляли надлишки своїх надбань, хизуючись, перед людське око; тож вітрини крамниць вишикувалися вздовж хідників, наче ряд усміхнених крамарок. Навіть у неділю, коли найбільші зваби вулички вже було приховано, а хідники спорожніли, вона світилася на тлі похмурого довкілля, наче вогнище серед лісу; її свіжо пофарбовані віконниці, відполірована мідь ручок, загальна чистота й ошатність тішили око перехожому.
За два будинки від перехрестя, по лівий бік, як іти на схід, лінію фасадів переривав вхід до подвір'я; саме там крайчик гостроверхого даху одного з будинків нависав над вулицею. То був двоповерховий дім без жодного вікна; він мав єдині двері на долішньому поверсі, над ними височіла глуха стіна, що несла на собі сліди бруду й тривалого занепаду. Двері, не споряджені ані дзвіночком, ані молотком, так само були занедбані й занехаяні. Колись тут зупинявся волоцюга, намагаючись запалити об їхню поверхню сірника, діти перетворили сходи на місце своїх забав, школяр випробував свого ножика на різьблених прикрасах, і протягом уже принаймні одного покоління ніхто не намагався ані прогнати непроханих гостей, ані бодай полагодити зіпсуте ними.
Містер Енфілд з правником ішли з протилежного боку вулиці, та, порівнявшись із входом до цього подвір'я, Енфілд показав ціпком на будинок.
— Чи звертали колись ви увагу на ці двері? — запитав він, і, коли його супутник ствердно кивнув, додав: — Вони нагадують мені про один вельми дивний випадок.
— Справді? — голос Аттерсона ледь затремтів. — І що ж тут скоїлося?
— Було це так, — розпочав Енфілд. — О третій годині глупої зимової ночі я повертався додому з якоїсь місцини на краю світу, і шлях мій проліг крізь ту частину міста, де не видно було нічогісінько, крім ліхтарів. Вулиця за вулицею, всі поснули; вулиця за вулицею — ліхтарі наче похоронні, порожньо, як у церкві — зрештою, мене опосів такий стан, коли людина починає прислухатись до кожного згуку, і їй дуже хочеться натрапити на полісмена. І раптом я побачив дві постаті: куций чоловічок простував тим боком вулиці, а он з того завулка щосили бігла дівчинка років восьми — десяти. Звісно ж, на розі вони зіткнулися, а далі сталося найжахливіше: той чоловік збив з ніг дівчинку, наступив на неї і покинув її лежачою. Я навіть не чув крику, — досить було того, що я побачив. Він взагалі скидався не на людину, а на кровожерного індійського ідола. Тоді я видав бойовий клич, метнувся навздогін за ним, і притягнув його за комір туди, де навколо заплаканої дівчинки вже зібрався гурт людей. Він був цілком спокійний, і не чинив жодного опору, але зміряв мене єдиним поглядом — таким огидним, аж мене обсипало потом. Люди, що зібралися, виявилися ріднею дівчинки, а дуже швидко прибув і лікар, по якого відразу ж послали. Він засвідчив, що дівчинка більше налякана, аніж справді потерпіла, тож, здавалося, пригоду на тому й вичерпано. Але була одна дивна обставина. Я з першого ж позирку відчув огиду до того куцого чоловічка. Батьки дівчинки — так само, що було цілком зрозумілим. Однак вразив мене лікар. То був типовий кощавий і висхлий аптекар, без певного віку й виразу обличчя, з сильним единбурзьким акцентом у мові, ще незворушливіший, аніж їхня шотландська козиця. Але ж він, мій пане, відчував те саме, що й усі ми: щоразу, коли його погляд падав на мого бранця, він аж бліднув, так йому хотілося тут-таки й порішити його. Я вгадав його бажання, бо мені самому хотілося того ж самого; та, оскільки про вбивство говорити не випадало, ми зійшлися на подальшому за привабливістю плані дій. Ми сказали тому чоловічкові, що можемо й зробимо з
