— Справді? — здивувався Аттерсон. — Я гадав, що у вас із ним мусило б бути чимало спільних зацікавлень.
— Було колись. Але вже років із десять, як з Генрі Джекілом почало щось коїтися. Він схибнувся, схибнувся на розумі, і хоча я з пам'яті про нашу давню дружбу цікавлюся вряди-годи, що з ним, але бачу його з біса рідко. Така проти-наукова маячня, — закінчив доктор, почервонівши з гніву, — посварила б навіть Дамона з Піфіасом[2] !
Цей раптовий спалах дозволив Аттерсонові полегшено зітхнути. «Вони посварилися, не зійшовшись поглядами щодо якогось наукового питання», — здогадався він, і, будучи сам людиною наукового складу думання, зробив висновок: «А для таких людей немає нічого гіршого!» Тож, почекавши хвильку, поки друг його заспокоїться, він запитав про те, заради чого й прийшов.
— Ви ніколи не зустрічалися з його протеже — таким собі Гайдом?
— Гайдом? — перепитав Леньйон. — Ні. Вперше про такого чую.
Оце й був увесь запас відомостей, що їх правник приніс із собою до своєї темної спочивальні, де й прокрутився на широкому ліжку, поки нічні години не змінились ранковими. Ця ніч не принесла заспокоєння його розумові, змученому невідступними думками.
На сусідній церкві пробило шосту, та містер Аттерсон ще обмірковував постале питання. Досі воно було для нього лише розумовою вправою, але тепер долучилася уява: в затемненій спочивальні яскравими образами перед ним перебігала розповідь містера Енфілда. Спершу він побачив ліхтарі нічного міста, далі постать чоловічка, що кудись поспішав, далі дівчинку, яка бігла чимдуж від лікаря, а потім — як це страховисько в людській подобі жбурнуло дівчинку на землю, переступило через неї й рушило далі, не зважаючи на її крик. Або ж він бачив спочивальню в багатому домі, в ній спав його приятель, усміхаючись уві сні, а потім двері тієї спочивальні розчинялися, хтось відхиляв запинало над ліжком — і поруч виникала постать того, що мав владу навіть цієї солодкої години потривожити сонного й змусити його виписати чек. Ці дві картини переслідували правника цілу ніч; і коли йому нарешті здавалося, що він звільнився від видива огидної куцої постаті, вона лише ще скрадливіше входила до спочивальні, або ж ще лютіше налітала на дівчинку на кожному розі нічного, освітленого ліхтарями міста. Але ця постать не мала обличчя; навіть уві сні воно оманливо мінилося й тануло перед очима; і так у правника зродилося напрочуд сильне, майже невідпорне бажання побачити справжнього містера Гайда. Йому здавалося, що тільки він його побачить, як таємниця враз щезне — так буває, коли добре роздивишся річ, яка спершу здавалася загадковою. Тоді він розгадає причину дивної прихильності (чи підлеглості — хоч би як там було) його друга, зрозуміє, чому в заповіті обумовлено такі незвичайні випадки. В кожному разі, на це обличчя варто було б поглянути — на обличчя людини, позбавленої жалю, на обличчя, що викликало почуття тривкої зненависті навіть у незворушного Енфілда.
Відтоді містер Аттерсон почав стежити за дверима на вуличці з крамницями. У ранкові години, ще до початку праці, серед денної метушні, вночі, під місяцем, запнутим міською Імлою, в будь-який час, за будь-якого освітлення правника можна було побачити на обраному ним для спостереження місці.
Нарешті його терпіння винагородилося. Це було ясного морозного вечора, вулиці були чисті, наче паркет бальної зали, полум'я ліхтарів, не розхитуване вітром, окреслювало рівні обриси світла і тіні. О десятій, коли крамниці позачинялися, вуличка поринула в тишу, гамір та шум Лондона до неї ледь долинав. Тож кожен найменший звук розносився дуже далеко, хатній гомін було ясно чути по обидва боки вулиці, а хода заздалегідь сповіщала про появу кожного перехожого. Містер Аттерсон устиг лише кілька хвилин простояти на своїх чатах, коли його увагу привернуло відлуння чиєїсь дивної, легкої ходи. Під час нічних вартувань правник призвичаївсь до враження, що його справляє звук кроків самотнього перехожого, який раптом зринає на тлі невиразного міського шуму. Але жодні кроки досі не змушували його вслухатися так уважно; з гострим і забобонним передчуттям успіху він далі відійшов у прохід на подвір'я.
Звук ходи наближався, й раптом став гучнішим, коли перехожий вийшов з-за рогу. Правник побачив, з ким йому доведеться мати справу. То був куций, дуже просто вбраний чоловічок; з першого ж погляду, навіть здалека, він викликав чимось вельми неприємне відчуття. Чоловічок той попростував до дверей і, підійшовши, видобув з кишені ключа — наче людина, що прийшла до себе додому.
Містер Аттерсон ступив уперед і торкнув його за плече.
— Містер Гайд, коли не помиляюся?
Містер Гайд відступив назад, з несподіванки йому перехопило подих. Та переляк його за мить минувся. Навіть не поглянувши на правника, він доволі спокійно відповів:
