— Так, це я. Що вам потрібно?
— Я бачу, ви йдете в цей дім, — повів розмову правник, — Я давній приятель доктора Джекіла — містер Аттерсон, з Ґавнт-стрит, — напевно, ви чули про мене, тож, зустрівши вас так принагідне, міг би сподіватися, що ви запросите мене ввійти з вами.
— Доктора Джекіла немає вдома, — промовив Гайд, встромляючи ключа в замкову шпарину. І раптом, так і не поглянувши на співрозмовника, запитав: — Але звідки ви мене знаєте?
— А чи не зробили б ви, зі свого боку, однієї маленької послуги? — відповів Аттерсон запитанням на запитання.
— Охоче, — відказав той. — Якої ж саме?
— Ви дозволите мені побачити ваше обличчя?
Містер Гайд на хвильку завагався, а далі з викликом повернувся до правника. Декілька секунд вони вдивлялися один в одного.
— Тепер я впізнаю вас, — промовив Аттерсон. — Це може стати в пригоді.
— Так, — відказав Гайд. — Добре, що ми зустрілися, вам придасться моя адреса. — Й він назвав число будинку і вулицю в Сохо[3].
«Боже правий!» — подумав Аттерсон — «невже він теж згадав про заповіт?» Але стримав свої почуття й подякував за адресу.
— А тепер скажіть, звідки ви мене знаєте?
— З розповідей, — відказав правник.
— З чиїх розповідей?
— У нас є спільні друзі.
— Спільні друзі! — повторив містер Гайд, і голос його пролунав трохи хрипко. — Хто ж вони?
— Джекіл, наприклад, — промовив правник.
— Він ніколи не говорив вам про мене, — викрикнув Гайд, і обличчя його перекривилося від люті. — Не думав я, що ви здатні брехати.
— Годі, — відрубав Аттерсон, — це зовсім не підходяща мова.
Його співрозмовник вибухнув диким реготом, а наступної миті з незбагненною спритністю відімкнув двері й зник у будинку.
Кілька хвилин по тому правник стояв, наче втілення розгубленості. Тоді рушив вулицею, що два кроки спиняючись і безпорадно підносячи руку до чола. Питання, що він ставив під час прогулянки з Енфілдом, не дістали відповідей. Містер Гайд був блідий та куций, справляв враження якоїсь потворності, хоч не відзначався жодними видимими вадами; мав неприємну посмішку, в поведінці виявляв убивчу суміш переляку й зухвалості, говорив глухим, тихим надтріснутим голосом, — усі ці речі свідчили проти нього, але навіть узяті разом, вони не могли пояснити тієї досі не знаної Аттерсонові відрази, ненависті й страху, що їх викликав у нього цей чоловік. «Тут має бути щось інше, — мовив правник сам до себе. — Тут є щось інше! І нехай Господь боронить мене, але є в цьому чоловічкові щось нелюдське! Щось від троглодита, тільки що саме? Чи занечищена душа пробивається так назовні, виявляючи своє мулке дно? Либонь, що так, бо ж, ми бідолашний старий Гаррі Джекіле, якщо колись я й бачив печать диявола на чиємусь обличчі — то саме на обличчі твого нового приятеля».
За рогом починалася площа, оточена давніми гарними спорудами, що здебільшого позбулися з часом свого високого призначення й були переобладнані під помешкання, які винаймали люди найрізноманітнішого фаху і стану: картографи, архітекти, юристи з непевною практикою, агенти сумнівних компаній. Та один з будинків, другий від рогу, все ще посідав цілком єдиний власник; при дверях, що навіть у темряві свідчили про достаток і добробут, містер Аттерсон спинився й постукав. Відчинив йому гарно вбраний служник.
— Доктор Джекіл удома, Пуле? — запитав правник.
— Зараз гляну, містере Аттерсоне, — промовив Пул, запрошуючи гостя до затишної великої зали з низькою стелею, умебльованої дорогими дубовими меблями, опалюваної, за сільською модою, яскравим відкритим каміном. — Почекаєте тут, при вогні, сер? Чи принести вам світло до вітальні?
— Спасибі, краще я побуду тут, — відказав правник, підійшовши до вогнища й зіпершись на високі ґратки. Ця зала, де він тепер лишився сам, була найулюбленішою примхою його друга-доктора, від Аттерсона вимагали навіть засвідчити, що це — найприємніший покій у Лондоні. Та сьогодні кров холонула йому в жилах, обличчя Гайда глибоко вкарбувалося в його пам'яті; він відчував (що траплялося з ним нечасто) нудьгу й відразу до життя; йому вбачалася загроза в мерехтінні
