Хотин

Вони йшли поміж цими купами веселих людей, розкривши роти, і не знали, до кого підійти. Розглядали чубатих запорожців у різнобарвних каптанах, білих сорочках або й оголених, у самих лишень шароварах. Укритих бронзовим загаром, що підкреслював міцні вузли м'язів під шкірою. Усе було новим, усе заворожувало, а особливо зброя. Микита з дитинства мріяв про шаблю й пістолі, але бачив лише нудні молитовники. Батько був священиком і мав хоч невелику, але прибуткову парафію, яка дозволяла жити досить безбідно. Отже, таку саму долю готував і синові. Але не хотів її Микита! Ще тоді у вузьких дитячих грудях розправляла крила широка козацька душа...
Нарешті в одному з гуртів помітили двох смішних бурсаків у довгих, вкритих курявою підрясниках. Зі сміхом та жартами підкликали до діжки з пивом. Навколо неї зібралися десятка два захмелілих козаків.
- Хто такі? - посипалися запитання.
- Звідкіля прийшли?
Семен, що був сміливішим, виступив наперед.
- Родом із Переяслава. Вчилися ми в Терехтимирові, в бурсі. Але не хочемо в ряси. Хочемо слави козацької. А звати нас Семен Боднарук і Микита Попів.
- Прийміть до коша, - просто сказав Микита.
- О! - зареготали козаки. - Це діло скоре. В Бога віруєте? Православні?
Обидва ствердно замахали головами.
- Авжеж!
- Ну, то перехрестись, один із другим!
Бурсаки вправно захрестилися.
- Добре! А горілку п'єте?
Семен знизав плечима.
- Що ми, слабі, чи що?
- А пиво?
- Давай, наливай! - втратив терпець Микита.
Йому одразу ж подали чималеньке цеберце, повне янтарного, укритого шапкою білосніжної піни, пива. Микита взяв і миттю осушив його - з дороги сильно допікала спрага. Козаки схвально загули.
- Добре тягне!
- Воно й не дивно, є куди, тичка нівроку!
- Га-га-га! - знов залунало над майданом.
Микита зрозумів, як треба поводитися.
- А! Єті вас! Козаки мені! Пиво ложкою п'ють! Ану ще подавай, бач - з дороги! - він щосили вдарив шапкою, вибивши хмарку куряви з втоптаної землі.
Запорожці не стали сперечатись і черпнули ще одне цеберце, подавши другу кварту напою. Микита приклався й одним махом висушив і це. Одразу ж подали третє. Навкруги запанувала тиша, яка готова була вибухнути глузуванням над хвалькуватим бурсаком. Настав момент істини. Микита побачив спрямовані на себе погляди і зрозумів, що вирішується його доля. Як поставляться до нього козаки, так і сприйматимуть у майбутньому. Весело посміхнувшись, він перехилив "михайлика" і великими ковтками висушив його до дна.
І враз тишу, що панувала навколо діжки, розірвав дружний козацький регіт. Кожен по-своєму намагався показати захоплення людиною, яка одним духом випила три кварти пива. Хтось плескав по плечу вчорашнього бурсака, хтось підсовував шитий сріблом кисет із тютюном, а дехто й просто відважував жартівливі репліки. Нарешті сміх і гамір трохи вщухли. До Микити наблизився немолодий уже сивочубий запорожець, що його величезне черево могло вмістити, здавалось, цілу бочку.
- То, кажеш, ти Попів, ковінька твоїй матері? - примружившись, глянув він на Микиту.
- Так, а що? - придивився до козака Микита. - Хіба я вас знаю?
- Ще взнаєш! Я бачу, що ти не Попів, ти Непийпиво Микита! - і п'яненький черевань знову зареготав. - Наш, товариство, щоби старому Підкові чарки не випити, як не наш! Ну що, малий, ще пива?
- Егей, чоловіче добрий! Май Бога в грудях! Я теж із дороги, не дай християнській душі пропасти. Піднеси й мені! У тебе он яке черево, туди й Чорне море влізе, а ще як Микита допоможе! - прийшов на допомогу товаришеві Семен.
Підкова повернувся і хвилину пильно дивився на Семена, потім поволі розплився в посмішці.