Хроніки Нарнії. Остання битва

—  Звичайно, повинні, — сказав Хитр. — Може, це щось корисне. Будь добрий, полізь- но до Казана і витягни цю штуку. Тоді ми зможемо її як слід роздивитися.

—  Лізти до Казана? — запитав Лопух, прядучи довгими вухами.

—  А як же інакше ми її дістанемо? — запитав Мавп.

—  Але... але... — почав Лопух, — може, вам краще витягти її самому? Бачите, адже це вам цікаво, що це, а зовсім не мені. І потім, у вас є руки, ви можете будь-що вхопити не гірше за людину чи гнома. А я маю тільки копита.

—  Так, Лопуше, — сказав Хитр. — Не чекав від тебе... Я був про тебе кращої думки.

—  Що я такого сказав? — несміливо запитав Осел, бо Мавп здавався глибоко ображеним. — Я тільки хотів...

—  ...щоб я поліз у воду, — сказав Хитр, — наче ти не знаєш, які в мавп слабкі легені і як легко вони застуджуються! Чудово. Я полізу. Я вже промерз на цьому жахливому вітрі. Але я полізу. Можливо, я помру. Тоді ти пошкодуєш, — голос Хитра задрижав, немов він зараз розплачеться.

—  Будь ласка, не треба, будь ласка, не треба, — чи то промовив, чи то прокричав по- ослиному Лопух. — Я не хотів сказати нічого такого, Хитре, правда. Адже ви знаєте, я жахливо безглуздий і не можу думати про дві речі водночас. Я забув про ваші слабкі легені. Звичайно, я все зроблю. Ви не повинні самі лізти у воду. Обіцяйте, що не полізете, Хитре!

Хитр обіцяв, і Лопух зацокав копитами по кам’янистому березі, шукаючи спуск. Не кажучи вже про холод, зовсім не жарт лізти у вируючу й пінливу воду. Лопух майже хвилину стояв, їжачись і набираючись рішучості. Але тут Хитр озвався до нього: “Може, все- таки краще мені?” — і Лопух поквапливо заперечив: “Ні, ні. Ви обіцяли. Я зараз”, — і ввійшов у воду.

Хвиля з силою вдарила його в морду, забила рот і засліпила. Потім він на декілька хвилин зовсім пішов під воду, а виринувши, опинився зовсім в іншій частині Казана. Раптом вир підхопив його, закрутив усе швидше й швидше, відніс під самий водоспад і потяг униз.

Опинившись майже на дні, Лопух подумав, що більше не випірне; а коли все-таки випірнув, побачив, що загадковий предмет теж понесло до водоспаду й теж потягло на дно, а сплив він ще далі, ніж був до цього. Зрештою, смертельно втомлений, задубілий, весь у синцях, Лопух вхопив-таки його зубами. Він виліз, тягнучи цю штуку перед собою й плутаючись у ній передніми ногами, бо була вона розміром із гарний килим, дуже важка, холодна й слизька. Він кинув її перед Хитром і зупинився, тремтячи, обтрушуючись і намагаючись відхукати- ся. Але Мавп навіть не запитав, як він почувається, навіть не подивився на нього: він був занадто зайнятий — ходив навколо виловленого предмета, розправляючи, погладжуючи й обнюхуючи його. Нарешті нечистий блиск з’явився в його очах і він сказав:

—  Це лев’яча шкіра.

—  Е-о-о-х, невже? — важко вимовив Лопух.

—  Цікаво... цікаво... цікаво... — бурмотав Хитр у глибокій задумі.