Десь об одинадцятій ранку усі знову рушили в дорогу. Вони прямували на захід, минаючи лівобіч гори. Корін та Шаста прилаштувались у хвості колони, за велетами. Люсі, Едмунд та Перидан обговорювали плани майбутньої битви. У розпал розмови Люсі спитала: — А де наш бешкетник-принц? Едмунд махнув рукою: — Тут його немає, хоч це добре. Шаста оповів Корінові свої пригоди, розказав також, як кінь навчив його їздити верхи, і додав при цьому, що досі не знає, що робити з віжками. Корін пояснив, для чого вони служать, а ще розповів, як їм удалося втекти на вітрильнику із Ташбану. — А де зараз королева Сюзан? — У Кеа-Перевелі, — відповів Корін. — Але, знаєш, вона не така, як Люсі. Люсі геть як хлопчисько, а королева Сюзан завжди поважна і статечна. Вона не братиме участи у битві, хоча вміє влучно стріляти з лука. Путівець вивів їх на вершину пагорба. Праворуч починалося стрімке урвище. Далі усі пробиралися вервечкою над самим краєм провалля. Шаста здригнувся, подумавши, що минулої ночі він ішов тією самою стежиною. «Але звісно, — осяяло його, — мене охороняв лев. Він увесь час ішов лівобіч і не давав мені наблизитись до краю урвища». Далі стежина повернула ліворуч, на південь. Урвище залишилося збоку. По обидва боки від стежки розкинувся густий ліс. Доріжка вела військо вгору, до перевалу. Якби не дерева, що щільно громадилися обабіч їхнього шляху, то з такої височини, мабуть, можна було б побачити чудові краєвиди. Та поміж густих крон проглядали хіба верхівки скель, а над ними кружляли орли. — Вони чують наближення битви, — мовив Корін, показуючи на птахів. — Знають, що буде чим поживитися. Від цих слів Шасті замлоїло під грудьми. Загін перетнув сідловину перевалу і спустився трохи нижче. Тут вони опинилися на відкритій галявині, а звідси Шаста зміг побачити усю Верхоландію, вкриту блакитною імлою. А ген-ген далеко прозирав жовтаво-сірий пружок пустелі — принаймні, Шасті так здалося. Та сонце вже хилилось до заходу, проміння било просто у вічі, тому годі було щось добре розгледіти. Тут загін зупинився і перешикувався у лаву. Речисті звірі — леопарди, пантери, леви, — не зчиняючи зайвого галасу, перемістилися на лівий фланг. Шаста їх раніше не помічав. Велетів скерували на правий фланг. Та спершу вони зупинилися на хвильку, зняли щось із плечей і на мить нахилилися. Ось тоді Шаста побачив, що вони вдягали на ноги важкі ковані черевики, всіяні гострими шипами. Потому велетні закинули грубезні дрюки на плечі і погупали на бойові позиції. Лучники разом із королевою Люсі розташувались в ар’єргарді. Було чути, як дзвенить натягнена тятива: це воїни востаннє перевіряли луки. Вершники тим часом одягали на себе шоломи й підтягували попруги коням. Поблискували мечі, дзвеніли кольчуги. Розмови вщухли. Усі зосереджено готувалися до бою. «Ну ось, зараз почнеться», — подумав Шаста. І тут долинули якісь бойові вигуки та розмірені удари: гуп-гуп-гуп. — Таран, — прошепотів Корін. — Вони вибивають ворота. Принц виглядав зараз украй серйозно. — Чому король Едмунд гається? — нетерпеливився він. — Я вже не можу чекати. Та й холодно як. Шаста хитнув головою, намагаючись не подати вигляду, що таки злякався.
?Сурми! Нарешті! Коні рвонули з місця і риссю кинулись уперед. Угорі на вітрі лопотіло знамено. За мить загін опинився на невисокому узвишші, з якого було добре видно невеличкий замок з багатьма башточками. Ворота замку зачинено, опущено ґрати. На жаль, навколо замку не було оборонного рова. Захисники зайняли позиції поміж зубцями муру — здалеку вони здавалися маленькими мурашками. Перед ворітьми замку згромадилося кілька десятків калорменців: вони з усієї сили розгойдували велетенську колоду і гатили у браму. Головна частина війська Рабадаша уже спішилась, готуючись увірватися досередини, як тільки упадуть ворота. І тут Рабадаш побачив нарнійців, які мчали з гори. Та калорменці були дуже добрими воїнами. Шаста не помітив, коли вони встигли знову осідлати коней, а враже військо вже вишикувалося в лаву і рушило нарнійцям назустріч. Супротивники галопом мчали один на одного. Відстань між лавами стрімко скорочувалась. Воїни вихопили мечі і піднесли щити. Губи ворушилися, проказуючи останні молитви, зуби стиснулися у скрайній напрузі. Шаста відчував страх, проте сказав собі: «Якщо ти злякаєшся зараз, то потім боятимешся усе життя. Тепер або ніколи!» Та ось супротивники зійшлись і розпочався бій. Шаста не розумів, що діється, бо все довкола змішалося і потонуло у галасі. Звідусіль посипалися удари. Хтось вибив Шасті з рук меча. У цій веремії він випустив вуздечку і відчув, що падає, але в останню мить помітив, що у його бік летить спис. Хлопець нагнув голову, намагаючись ухилитись від удару, і — злетів з коня, а тоді… Але годі переповідати враження Шасти: він узагалі мало тямив у воєнних справах. Аби збагнути, що там насправді відбувалося, ліпше перенестися за багато миль від поля бою — до пустельника. Пустельник саме сидів у тіні крислатого дерева на березі ставка і пильно вдивлявся у водну гладінь. Із ним були Бругу, Гвіна та Аравіса. Річ у тім, що через плесо ставка пустельник міг бачити, що діється у світі, за стінами його зеленого скиту. У воді, немов у дзеркалі,
