тобі пишатися? — вгамуй свою лють, бо ніхто не заподіяв тобі зла, і прийми умови цих милосердних володарів. Та Рабадаш, замість відповіді, закотив догори очі, хижо вищирив зуби, немов акула, і — зарухав вухами: вгору-вниз, вгору-вниз. У Калормені люд умлівав від жаху, знаючи, що цей вираз обличчя принца передує вибуху страшного гніву. Рабадаш не розумів, що у країні, де за одне необережне слово можуть живцем зварити, людей лякати легко. А на верхоландців і нарнійців його грізні міни не справили жодного враження. Люсі подумала, що Рабадаш з’їхав з глузду. — Чаклун! Чаклун! Чаклун! — нестямно верескнув принц. — Я знаю тебе. Ти — чорний маг Нарнії. Тебе прокляли Боги. То знай же, жахлива примаро, що я нащадок Таша, безжального й непереможного. На тобі лежить його вічне прокляття. Скоро Таш ударить блискавицею — і з неба на тебе посиплються скорпіони, а гори Нарнії розсиплються на порох, а… — Отямся, Рабадаше, — зі спокоєм проказав Аслан, твоя погибель уже зовсім близько, ось-ось відчинить двері. — Хай небо впаде на землю, — заволав Рабадаш, — хай земля западеться! Хай проллються ріки крови і хай вогонь спопелить увесь світ! Будь певен, я не знайду спокою, доки за коси не притягну до свого палацу королеву варварів, оту вражу дочку, оту… — Що ж, твоя година вибила, — мовив Аслан до Рабадаша. І вибухнув голосний регіт. Рабадаш зіщулився від жаху.
А реготати справді було з чого. Рабадаш верещав і рухав вухами, та коли Аслан вимовив останнє слово, вони на очах виросли, видовжились і вкрились сірим волоссям. Всі намагалися згадати, де раніше їм доводилось бачити такі вуха, а тим часом зміни діткнули вже й обличчя Рабадаша: воно витяглось, очі стали більші, а ніс менший. Плечі якось іще більше зіщулились, а руки швидко росли, доки не дістали до землі, а замість долонь з’явилися копита. Одежа десь поділася, а все тіло вкривала густа вовна. Всі довкруж реготали донестями. Тепер не залишилось жодних сумнівів: Рабадаш перетворився у віслюка! Віслюк іще міг говорити. Він збагнув, що з ним сталося, і заголосив щосили: — О-ой лихо, я не хочу бути віслюком! Згляньтесь! Нехай уже кінь…і-інь… і-і… і-а… і-а! А далі слова перейшли в ослячий рев. — Послухай мене, Рабадаше, — сказав Аслан. — Справедливість немислима без милосердя. Тобі не завжди бути ослом. Осел нашорошив вуха. Це виглядало доволі кумедно і всі знову покотилися від сміху, попри те, що з усіх сил намагалися тримати себе в руках. — Тобі треба звернутися до Таша, — вів далі Аслан. у день Великих Осінніх Фестин ти станеш перед вівтарем Таша у Ташбані. На очах усього ташбанського люду з тебе спаде осляча подоба і всі впізнають принца Рабадаша. Та пам’ятай: скільки житимеш, не зможеш відходити від Головного храму Таша більше ніж на десять миль, бо инакше знову перетворишся на осла — вже назавжди. На якусь хвильку запала тиша, а потому всі раптом стрепенулись і стали роззиратися, наче щойно прокинулись. Аслана не було. Та у повітрі й на траві мерехтіла якась ясність, а серця переповнювала радість. Ні, це не сон: перед ними стояв віслюк. Король Люн мав навдивовижу м’яке серце: побачивши, що сталося з його ворогом, він забув про все, що той учинив, і співчутливо промовив: — Ваша високосте, мені дуже шкода, що все так обернулось. Ви свідок: ми цього не бажали. Зрозуміло, ми будемо раді надати Вашій високості корабель, у якому Ви зможете повернутися до Ташбану, щоб… е-е… відбути покуту, яку призначив Аслан. До Ваших послуг усе, що може бодай трішки скрасити Ваше становище: найліпший корабель… найсвіжіша морква та чортополох… Але віслюк оглушливо заревів і заднім копитом ударив слугу, що опинився поряд із ним. Стало зрозуміло, що Рабадаш не вміє бути вдячним і що люб’язну пропозицію короля Люна знехтувано. І щоб уже більше до цього не повертатись, я розповім вам, чим закінчилася історія Рабадаша-віслюка. Його посадили на корабель і відправили до Ташбана. Там на Осінні Фестини він прийшов у храм Таша і до нього знову повернулася людська подоба. Тисячі людей побачили, що принц був віслюком. Зате по смерті старого Тісрока, коли Рабадаш посів його місце, він став наймирнішим правителем, якого будь-коли знав Калормен. Позаяк Рабадашеві не вільно було відлучатись від Ташбану більше ніж на десять миль, він не міг розв’язувати воєн і споряджати походи. Ще одна причина — йому не хотілося, аби тархани без нього здобували бойову славу, бо инакше вони б усунули його з трону. Він керувався виключно себелюбними міркуваннями, та невеличкі держави, що сусідили з Калорменом, почувалися за його правління доволі безпечно. Калорменці не забули віслючої історії і, поки принц посідав трон, у вічі його називали Рабадашем-Миротворцем, та за спиною він мав імено Рабадаша-Посміховиська. Під цим прізвиськом він і ввійшов в історію — ви переконаєтесь у цьому, коли заглянете у відділ історії Калормену найближчої бібліотеки. І понині у калорменських школах, коли хтось зробить якусь дурницю, його можуть назвати «другим Рабадашем». Тимчасом в Анварді всі тішилися, що вдалося спекатися Рабадаша. Увечері розпочалося свято. Спершу на лузі перед замком влаштували велику учту. Ясно світив місяць, навколо горіли десятки ліхтарів — було видно мов удень. Щедро лилося вино, усі навперебій розповідали розмаїті історії, сипали дотепами. Та ось запала тиша: у супроводі двох скрипалів на середину вийшов співець. Аравіса й Кор розчаровано перезирнулись: їм-бо досі доводилося чути лише пишномовну калорменську поезію, тож вони приготувалися до неабиякої нудьги. Але скрипалі торкнулися струн — і серця дітей розтанули. Співець завів древню баладу про Олвіна Справедливого, що переміг двоголового велета Пайра і перемінив його у камінь (так утворилась дво верха гора
