ставила б ти зайвих питань. Ходімо. Я не рушила з місця. — Скажіть, майстре… А якщо в мене не вийде? Гарольд добряче розсердився. У нього навіть щоки втягнулися. — «Якщо в мене не вийде» — ще раз почую, відлупцюю як Сидорову козу! Ніяких «якщо»! Повинно вийти. Вперед! І ми увійшли до трактиру «Чотири собаки». Вам відомо, як виглядає мерзотне кубло? От і я дотепер не знала. По-перше, там смерділо стократ гірше, ніж на вулиці. По-друге, ядучий дим виїдав очі. По-третє, за брудними столами там сиділи такі страшні пики, що якби я була стражником Королівства, просто перехапала б усіх підряд і посадила у в’язницю довіку. Вони сиділи й пили щось із брудних кухлів. Коли ми ввійшли, покосували на нас каламутними своїми очиськами, ніби вирішуючи, смачні ми чи ні і як нас краще готувати. Я затремтіла, а пики тим часом — зирк-зирк — і байдуже так відвернулися, ніби даючи нам зрозуміти, що ми їм нецікаві. Я пригадала вовка з казки: «Я передумав! Я не їстиму цих хирлявих поросят!» і зрозуміла, що вони тільки вдають, що їм на нас наплювати, а от коли ми повіримо, не чекатимемо нападу — тут вони я-а-ак… — Добридень, Гарольде, хлопчику мій… Я ледве втрималася, щоб не вискнути на весь трактир. Із-за шинкваса вийшов чолов’яга із пов’язкою на півголови. Наче у нього одночасно боліли зуби, вухо, шия, потилиця і ніс або ніби він був мумією, хоча й не повністю обмотаною. — А це хто у нас? їстимемо, питимемо, бешкетуватимемо? — Це новий маг дороги, — похмуро відповів Гарольд. Людина-мумія окинула мене поглядом. Праве його око було нічого собі, нормальне, зате ліве дивилося крізь проріз у бинтах. У мене морозом за спиною сипонуло. — Це? — запитала людина-мумія так, ніби йому підсунули таргана й кажуть, що ось, мовляв, собака ротвейлер. — Наказ короля. — А- а-а, — протяжно погодилася людина-мумія зовсім іншим голосом. — Його величності — уклін і привіт… Заходьте. Гарольд узяв мене за руку й потягнув через весь трактир, повз столи і розбійників, які там сиділи, повз піч, біля якої метушилася та ж огрядна жінка, котра виливала помиї. Потягнув у найдальший куток. І я побачила, що там справді сидить жебрак — лисий, як картопля, брудний і, здається, трішечки горбатий. — Ну, — Гарольд нахилився до мого вуха. — Зло. Не має. Влади. Запам’ятала? — Ага, — відповіла я тремтячим голосом. — Іди! І він підштовхнув мене в спину. Жебрак сидів, схрестивши тонкі ноги. Між його колінами лежав на підлозі солом’яний капелюх із широкими крисами. Я підійшла, затиснувши монетку в кулаці. Жебрак на мене не дивився — він, здається, спав сидячи. Не підходячи до жебрака кроків на три чи чотири, я прицілилася. Ну з фізкультури-то в мене завжди були гарні оцінки — я й бігаю швидко, і в баскетбольну корзину влучаю із середини поля. Мене б і в шкільну команду взяли, якби не зріст… Тож я прицілилася — і кинула монету в корзину… тобто в капелюх. Монета вдарилася об солом’яну стінку і скотилася на дно. Є! Не встигла я зрадіти, як жебрак розліпив повіки і зиркнув на мене. І ноги мої приклеїлися до брудної підлоги. — Щоб ви всі здохли, — сказав жебрак. І в тому його проклятті була така сила, що я раптом зрозуміла: воно збудеться. Збудеться і занапастить не тільки мене, а й усе це місто, Гарольда, Оберона… Потім воно просочиться в наш світ і занапастить маму, Петрика і Дмитрика, навіть вітчима, навіть завучку і весь наш клас… А жебрак, побачивши мій страх, посміхнувся беззубим ротом і заволав на все горло: — Щоб ви всі здохли! Щоб! Ви! Всі! — Зло не має влади, — забурмотіла я крізь сльози, що раптом виступили на моїх очах. — Зло не має влади… І провела рукою, як показував Гарольд, проте навіть дим не розігнала. Жебрак випрямився, горб його зник, він повищав і став огряднішим, рот зяяв чорною дірою. — Здохли! Здохли! — Зло не має влади, — я вже ревіла. Бо ясно ж: «чарівні» слова — брехня, зло має владу, та ще й яку! — Зло не має влади, — сказав хтось за моєю спиною. Жебрак раптом заткнувся на півслові. Глянув поверх моєї голови, потім зіщулився, як квашений помідор, який прокололи виделкою. І стало ясно: все, що він казав, — тільки базікання старої, злобливої божевільної людини. У цього беззубого зла дійсно нема влади ні над чим… Жебрак знову склепив повіки й умить заснув. Чи вдав, що спить. А в мене за спиною стояв Гарольд. Блідісінький. І губи в нього трусилися. І всю дорогу назад, до самого замку, він не сказав мені ані слова.
— Ну скажи, що я зробила неправильно? — Ти все зробила неправильно! Ти взагалі нічого не зробила! Замість того щоб зупинити зло, ти почала підживлювати його своїм страхом. Хіба я тебе про це просив? У великій і дуже затишній кімнаті горів камін, пахло свіжим деревом, димком і сіном. Уздовж стін стояли лавки з матрацами — лягай собі і відпочивай, слухай тишу за розчиненими вікнами, мрій про польоти… Як
