коли мерзли руки, я гріла їх на теплому набалдашнику посоха. Час від часу я озиралася, чи не з’явиться Фіалк біля шатра — це означало б, що Оберон повернувся… Та час минав, а Фіалка не було. Табір влаштувався тут всерйоз і надовго — варта напинала свої шатра, меншенькі. Канцлер і комендант стояли один навпроти одного, носом до носа і про щось тихо сперечалися. Музиканти розучували якусь п’єсу, їх музика дивно впліталася у спів річки. — …Це боягузтво. Це тільки боягузтво в тобі говорить! Страшно не люблю підслуховувати чужі розмови. Принц і Ельвіра мене не бачили — вони прогулювалися, розмовляючи, вздовж потічка, а мене затуляв від їхніх очей каламутний крижаний валун. Я спрямувала зелений промінь на воду. Зашипіли, випаровуючись, бурульки. Дзенькнувши, тріснула невелика лінза. Принц і принцеса, котрі говорили одночасно, враз замовкли, ніби їм заткнули роти. — Це Ліна, — сказала нарешті Ельвіра й спробувала посміхнутися. Її обличчя було бурячкового кольору. Цікаво, в якому боягузтві звинувачував її принц? Може, вона скиглить і скаржиться, тому що заяча душа? — Хочете? — я простягнула їй крижаного оленя на долоні. Чесно кажучи, він і за лося зійшов би. І за козу. Але однаково був гарний і головне твердо стояв на чотирьох прозорих ніжках. — Олександре, яка краса! — Ельвіра взяла оленя в руки. — Ліно… Ми тут плели всіляку нісенітницю… Адже ви не дуже переймаєтеся? — А я нічого й не чула, — чесно зізналася я. Принц полегшено зітхнув. Цікаво, які це в них таємниці?
Оберон повернувся пізно ввечері. Я вже дрімала, коли за мною прибіг начальник варти. — Ліно! Тебе до короля! — повідомив він. Я і зраділа, і злякалася. Прихопила про всяк випадок посох — раптом знову візьмуть у розвідку? Оберон стояв посеред шатра, вигляд у нього був утомлений і якийсь невиразний. — Ліно, добрий вечір… Як справи? — Добре… ваша величносте. — Я хочу тобі сказати одну важливу річ. Потім можу забути, а це дуже серйозно… Я навчу тебе, як повернутися у твій світ. Одним кроком. Без моєї допомоги. — Зараз? — я мало посоха не впустила. — Ні, не зараз. Коли Королівство осяде на місці, пустить коріння й збудує замок. Тоді. Якщо мене не буде поряд. — Як це вас не буде поряд? Він глянув мені в очі. — Я хотів сказати, якщо мене вб’ють. У нас попереду небезпечна дорога. Дуже небезпечна. Я дивилася на нього, не знаходячи слів. Те, що він казав, було неможливе. Як це — його вб’ють?! — Отже, ти подумки малюєш лінію… посохом, зосередившись на чомусь, заради чого тобі необхідно повернутися. Це може бути людина чи абстрактне поняття, це неважливо. Потрапити у свій світ насправді легко, набагато важче, ніж проникати в чужий… І робиш цей крок. І ти вдома — сидиш собі на лавці, падає сніг… — Ваша величносте, — сказала я тремтливим голосом, — вас не можуть убити. Він усміхнувся. Поклав руку мені на плече. — Я ще живий, як бачиш, і вмирати не збираюся. Але якщо не передбачу таку можливість — буду дурнем чи злочинцем. Ти все запам’ятала?
Я повернулася до місця своєї ночівлі — до шатра- намета на березі крижаної річки, — мов п’яна, не бачачи, куди йду. Наступила в темряві Гарольдові на ногу. — Ти чого?! — Вибач. — Ти чого? — запитав він уже іншим тоном. Зрозумів, що мені зле. — Гарольде… Я затнулася. Мені треба було з кимось поговорити. От як просто в розвідці чи в бойовому строю — тільки поглядай навсібіч, тільки встигай знищувати чудовиськ… І як важко, коли треба поговорити, а не знаєш, із чого почати. — Гарольде… А ти свого батька пам’ятаєш? Він не чекав такого запитання. — Пам’ятаю, звичайно… А що? — здивувався він. — Він… загинув? — Так, — на щастя, Гарольд говорив спокійно. — Вони, моряки, завжди прощаються назавжди, коли йдуть… Мені було десять років. — А від мене пішов
