повернула назад до лісу, а половина піднялася вище й там вправлялася в повітряній гімнастиці. Однак тварюк було надто мало, щоб побудувати два хороводи. Виходила якась зіпсована дірява карусель. А після того як Оберон прицільно збив трьох, «летючим ялинкам» розхотілося мати з нами справу. Вони всі зникли за верхівками дерев. Я стояла, як тринога, навалившись на посох. Підійшов Оберон. Його очі світилися яскравіше, проте одна половина бороди була явно коротшою за іншу. — От бачиш. Ну абсолютно нічого боятися. Я зіщулилася й потупила очі. — Це я… вам в обличчя… що ж тепер буде? — Нічого не буде, відросте… Ти молодець, молодець, не пхинькай! Він однією рукою пригорнув мене до себе — тільки на мить. І я зрозуміла, що це і є щастя. Скромне бойове щастя мага дороги.
Назад ми поверталися вже вдосвіта. — Сьогодні, Ліно, ми поведемо тут караван. Ось цією дорогою. Там дві прірви, через них я перекину тимчасові мости. Ти поїдеш на чолі каравану, і тільки-но побачиш чорного розвідника — збивай. Не можна допускати, щоб вони подавали сигнали своїм. Інакше біда. — Але ж ви прогнали їх, — ризикнула зауважити я. — Ми їх прогнали, Ліно. Та за півгодини тут знову виростуть їхні пости. — Але ж ми перемагаємо! — Нас було двоє, і кожен бився на повну силу. Коли вони побачать Королівство, їх злетиться не просто сотні — багато тисяч… А нас четверо. На весь караван. Якщо вони встигнуть вишикуватися в коло, завести хоровод хоч на секунду — вважай, кінець. І ще паніка, коні злякаються, схарапудяться, переламають ноги… Він говорив дуже переконливо. Я знову добряче налякалася. — А… чому я? Тобто я, звичайно, все зроблю… Та раптом промахнуся? — Не промахнешся. До того ж із тобою будуть Ланс і Гарольд. — А ви? — А я чекатиму інших неприємностей. Сосуни — ідеальний спосіб, щоб відвернути увагу. На місці нашого ворога я дочекався б моменту, коли всі маги дивитимуться в небо, і напав би зі спини… Я перелякано кивнула. Проте одразу ж подумала, що справжній маг дороги в такій ситуації повинен бути трішки впевненішим. — Я зрозуміла, ваша величносте. Можете на мене покластися. — Ну звичайно, я на тебе надіюся… Ти ще щось хочеш запитати? Світлішало. Очі Оберона перестали горіти зеленим. Я кліпнула, потерла повіки, а коли розплющила очі — мій зір був звичайним. Я бачила контури дерев, бачила тіні. Благословлялося на світ, однак мені, як і раніше, не хотілося спати. — Я хотіла запитати… чому, коли я билася в провулку, я не боялася? Ну, майже не боялася. А цих… чесно кажучи… спочатку мені було не по собі. Він потер свою обсмалену бороду. — У провулку ти розуміла, що тобі ні на кого розраховувати. Гарольда було отруєно. Ти вважала його підопічним, а не захисником, і поводилася відповідно. А від мене ти маєш право чекати захисту. Ти думаєш, я допоможу, все зроблю за тебе. — Ні! — Не ображайся, це відбувається несамохіть, поза твоєю волею. Точніше відбувалося. Я тому й узяв тебе з собою, щоб ти стала моїм воїном, а не курчам під крильцем квочечки. Зрозуміло? Фіалк перемахнув через міжгір’я, і ми побачили табір. Розділ чотирнадцятий
Маги в дорозі
На ранок караван вирушив у дорогу — повз небезпечний ліс, у глушині якого кублилися чудовиська. Люди принишкли. Королівські музиканти не бренькали струнами, не перемовлялися стражники й кухарі. Комендант і канцлер їхали з протилежних боків карети. Шторки на вікнах їхніх високостей були наглухо запнуті. Двічі караван перетинав вузькі тріщини, через які не міг би перестрибнути ані кінь (окрім Фіалка, певна річ), ані людина. Я вперше побачила, як «зводять повітряні замки», точніше, «повітряні мости», — це були справжнісінькі міцні горбатенькі мости з гладких колод. Вони виникали нізвідки за велінням посоха Оберона й танули в повітрі, щойно останній віз перекочувався на протилежний край ущелини. Здавалося, король чаклує легко, ніби грається, однак я чомусь була впевнена, що ці «мости» забирали в Оберона чимало сил. Інтуїція?
