начальника варти — втім, він більше хвалився, аніж доповідав. Мовляв, усі стражники віддані королю, всі бадьорісінькі й мають намір долати труднощі відважно і з піснею, ну й так далі. Сурмач, щоправда, кашляє — застудився, проте начальник варти віддав йому свій запас драконової смоли, яка, як відомо, бореться з кашлем, як дракон. Потім слово отримав Ланс. Той знизав плечима, ніби кажучи: ну що вам ще розказувати? — Панове, ми успішно перетнули кордон невідкритих земель. Концентрація зла навколо Королівства не перевищує звичного для цих місць фону. Сьогодні мною зупинено дві лавини середньої тяжкості, які, проте, були природним породженням фізичних законів, а не проявом чиєїсь злої волі. Поки підстав для паніки я не бачу. Стежте за засобами сповіщення — сигнал «магічна небезпека» залишається тим же — переривчастий промінь у небо. У мене все, ваша величносте. — Чудово, — сказав Оберон. — До того як ми розійдемося, я хочу нагадати вам, панове, про одну дуже важливу річ. Тут, на невідкритих землях, Королівство виживе лише в тому разі, якщо буде неподільне. Спроба залишити службу в поході розцінюється як зрада й карається смертю… Сподіваюся, всі ваші люди знають про це? Цікаво, що я цього не знала. Хоч я й не збиралася кинути службу в Оберона, а все-таки в животі у мене з’явився холодок. — Що ж, панове, — закінчив Оберон і озирнувся на начальника варти. — Мені не треба перевіряти нічні дозори? Той навіть поперхнувся від завзяття — звичайно, його величність може спокійнісінько спочивати у своєму шатрі, дозори надійні, недремні й змінюються кожні чотири години. — Дякую за службу, — похвалив Оберон. — Панове, всі вільні, всі можуть іти спочивати… Я не втрималася й позіхнула, прикривши рота долонею. Гарольд, побачивши це, заразився і теж позіхнув. Оберон щось шепнув йому на вухо. Гарольд здивовано поглянув на нього. Потім кивнув і поплівся до виходу, не озираючись на мене. — Гарольде, ти зовсім заснув? Я поквапилася за ним, проте Оберон м’яко перехопив мене за плече: — Ліно… Залишся. Опустилася запона шатра за начальником варти, котрий вийшов останнім. Ми з королем залишилися вдвох. Я запитально глянула на нього. Оберон простягнув долоню над моєю головою. — Оживи… Р-раз! Захотілося стрибати м’ячиком, бігати перекидьки, битися з кимось, скоювати подвиги… І літати! Ех, як мені захотілося літати! Я не втрималася і підстрибнула. Ще і ще, а Оберон ані крапельки не змінився. Наче й не поділився зі мною цілою купою власних сил! — Спасибі, — пробурмотіла я. — Е-е-е… ваша величносте. Я тепер точно не засну! — Власне, спати тобі не доведеться, — майже винувато сказав Оберон. — Я збираюся взяти тебе з собою на розвідку. Що ти про це думаєш?
Фіалк не стояв, прив’язаний з іншими кіньми, не жував овес — він з’явився з темноти, молочно-білий, вільний, по-лебединому вигнув шию, зблиснув крокодилячими зубами. Каре око допитливо втупилося в мене. — А де твій посох? — запитав Оберон. Ой леле! Я була в такому захопленні від його слів про розвідку, що забула свою зброю в шатрі! Ганьба на мою голову! Я чекала, що ось зараз він скаже: ну, коли ти так поводишся з посохом, я не візьму тебе з собою. Я була до цього абсолютно готова, проте Оберон тільки докірливо похитав головою: — Іди й негайно принеси. Я повернулася із посохом напереваги, захекавшись, з червоними від сорому вухами. — Я більше ніколи його не забуду, чесне слово… ваша величносте! — палко запевнила я. Замість відповіді Оберон узяв мене попід пахви, легко підняв і всадовив у сідло. Я одразу ж підібгала ноги, бо Фіалку забажалося у цю мить розпрямити тонкі шкірясті крила. Коли Оберон скочив у сідло за моєю спиною, крокодилокінь склав крильця, і я коліньми відчула, які вони теплі, майже гарячі. — Ти бачиш у темноті? — Ні, — зізналася я. Він підніс долоню до мого обличчя. Крізь щілинку між його пальцями я побачила світло — дерева й скелі ніби світилися зсередини, кожен камінчик виступав з мороку, але не відкидав тінь. Оберон прибрав руку. Знову стало темно. — Не бачу, — жалісливо сказала я. — Це просто. Заплющ очі… Я скорилася. Він легко притиснув мої повіки долонею. — Уяви, що у тебе на лобі, трохи вище від перенісся, прожектор. Як у поїзда в метро. Я засміялася. Надто вже кумедною видавалася тут, у невідкритих землях, у чужому дивному світі, згадка про метро. — Ти не смійся, ти роби… Я намагалася уявити себе поїздом. Вдалося майже відразу: останніми днями, тренуючись із посохом, я чудово приручила свою фантазію. От у мене зажевріла, засвербіла цятка на лобі… Оберон прибрав руку. Я розплющила очі — навколо посвітлішало. Ну не зовсім, звичайно, а так, ніби на освітленій багатьма ліхтарями нічній вулиці. Тільки тіней не було, і все навколо скидалося на об’ємний малюнок. — Вдалося? Я озирнулася на Оберона. Борода його в
