неймовірними, дуже високими, вкритими снігом горами.
Ми розбили табір біля підніжжя трикутної скелі, схожої на вітрило. Тут скрізь було каміння, скелі стирчали всюди, як щербаті зуби. Стемніло вмить, ніби вимкнули світло. Я якраз займалася своїми справами в затишній місцині. Вибралася звідти, на ходу застібаючи штани, витріщившись у темряву — нічого ж не видно! Постояла, покліпала очима, потроху зорієнтувалася. Багаття, розведені вартою і кухарями, світили тьмяно — економили паливо. Можна, звичайно, йти на світло, та де гарантія, що дорогою не втрапиш ногою в щілину, не впадеш у яму, не скалічишся? — Гарольде? Гарольде, де ти? У відповідь звідкись з’явився вітер, пробрав до кісток, а головне — приніс звуки. Дивні, нечіткі, моторошні. — Гарольде? Допоможи мені! Над королівським шатром раптом з’явився кружечок світла. Відразу стало видно і вози, і карети принцес, і саме шатро, і людей навколо… І Гарольда. Він був зовсім поряд, із посохом напереваги. — Кликала? — Ну… заблукала…. — Ти пришелепкувата, так? «Допоможи мені» — це сигнал, що напали вороги! — Я не знала… — Тс-с-с… Ми замовкли. Люди біля багать теж мовчали. Знову повіяв вітер. Крики… дзвін металу… Гуркіт… Крики… Я вчепилася Гарольду в рукав. — Що це? — Луна, — відповів він пошепки. — Це ж кордон… Тут вітер носить відлуння всіх битв, які були на світі. Не зважай, це безпечно. Тримаючись одне за одного, ми повернулися до воза, біля якого були прив’язані наші коні. Пастися тут ніде — і коні стояли, опустивши морди в мішки з вівсом. — Гарольде… ти не помітив, що принц сьогодні дивний? — Спробуй бути не дивним на його-то місці… — А що у нього за місце? — Він — принц, розумієш? Така посада. А він хоче бути королем. Хоча б у майбутньому. — О-о, — від цієї думки мені стало млосно. — Він що… чекає, коли Оберон помре? — Припини. Він порядна людина, любить батька… Але, звичайно, йому нелегко. Ще високості ці… від них будь-хто збожеволіє. Ми підійшли до найбільшого багаття. Стражники мовчки посунулися, звільняючи нам місце. — Що, панове-чарівники, — сказав вусатий, який не пустив мене вчора в шатро до Оберона. — Битву на Перевалі чули? — Це не Перевал був, — заперечив другий, бородатий. — Там слони ревіли. Бойових слонів на Перевалі не було. Це — облога Кременя. — Тихо! Знову… Над табором прокотилася далека луна — було виразно чути тонкі ридання. Я затиснула вуха. — А це я вже не знаю, що таке, — пробурмотів вусатий. — Розгром Городища, чи що? Швидше б змитися звідси. Я знаю одного хлопця, який отак сидів-сидів на кордоні — і дах поїхав… — Ви як хочете, — сказала я якомога спокійніше, — а я йду спати. З мене на сьогодні досить.
Ми рухалися в темряві — жоден факел не міг її розсіяти. Я трималася однією рукою за кінський хвіст — це був кінь Гарольда. Другою рукою тягнула за вуздечку Сірого. Чи він мене тягнув. Він узагалі був сміливішим і кмітливішим за мене: раз у раз притискався боком до плеча, зігріваючи й підтримуючи, даючи зрозуміти, що кінець дороги близько. Потім ми йшли — вервечкою — у густій хмарі, липкій і майже непрозорій. А тоді хмара розсіялася, і я побачила, що всі ми — все маленьке Королівство — стоїмо пліч-о-пліч на неширокому кам’яному карнизі. Ліворуч — прямовисна стіна. Праворуч — провалля. Клубочиться якийсь бурий дим, пахне задушливо й бридко. Небо — темно-сіре, картонне, і навколо ані травинки, ані листочка. І нас так мало — жалюгідна жменька людей. Ми налякані, ми такі беззахисні… Гарольд ткнув мене ліктем у бік: — Приготуй посох. — Що? — Зброю виймай, а не «що»! Я заметушилася, заплуталася в ремінцях футляра (посох був приторочений до сідла). Нарешті, виплутавши свою зброю,
