Я повернулася у свою кімнатку як чорна хмара. Поставила посох у куток, стягнула чоботи і як мішок упала на ліжко. Лихо з цими штанами, застібками, металевим жилетом! Як добре було б зараз накинути махровий халатик і посидіти біля телевізора. Скільки часу я кіно не дивилася? Майже тиждень… Ну чому мені цей принц по дорозі трапився? Усе так добре складалося… Нарада магів, Оберон… Хоча король і не відповів на моє питання, проте брехати не захотів! Він мудрий, упевнений, усе передбачає… А зі слів принца виходить, що він сліпець якийсь: Ланс обдурює, а король вірить йому більше, ніж синові. Хоча Людовік Тринадцятий теж вірив кардиналові Рішельє… І спеціальне поняття є — «сірий кардинал» — для людей, які обманюють короля, правлять замість нього, а король цього й не помічає… Я сіла на ліжку. Мені необхідно було з кимось порадитися. От тільки з ким? З Гарольдом? Я знову взулася, вийшла у двір і підійшла до господарських возів. Обід щойно закінчився, слуги порядкували біля бочок із гарячою водою, мили посуд, чистили столи, а мати Гарольда, підперезана фартухом, про щось сперечалася з головним кухарем. Здається, про те, що подавати на вечерю — перловку чи вівсянку? — Пробачте, — втрутилася я в їхню розмову. — Ви не бачили Гарольда? — Він у місті. — Жінка здула з лоба пасмо волосся. — Король його відправив із дорученням. — Дякую, — сказала я, відійшла і замислилася, що тепер робити — дочекатися Гарольда чи шукати правди тут і негайно? І я пішла, куди ноги несли. Вони принесли мене до шатра Оберона. Біля входу стояв, недбало відставивши спис, вусатий стражник у залізній кірасі.
Я його знала — Королівство маленьке, рано чи пізно з кожним познайомишся. — Добридень, — сказала я так твердо, як тільки могла. — Мені потрібно терміново бачити короля. — Король дуже зайнятий, Ліно, — відповів стражник, із цікавістю розглядаючи мій посох. — У нього нарада з комендантом і канцлером. І не рушив із місця, продовжуючи загороджувати вхід. Я відійшла. За час походу я звикла, що до мене ставляться по-особливому й багато що дозволяють. І ось мені вперше дали зрозуміти, що Ліна Лапіна зовсім не центр всесвіту: Оберон зайнятий, і як би я до нього не рвалася — його величність не говоритиме з молодшим магом дороги… А якщо я повинна повідомити щось дуже важливе? Я огляділася. Площа, на якій стояло королівське шатро, була такою великою, що на ній вільно вміщувалися відразу три фонтани. Біля одного з них прогулювався, роздивляючись навколишні дахи, Ланс. Як завжди, він був зосереджений і похмурий. За його спиною погойдувався посох у довгому шкіряному футлярі. У правій руці Ланс тримав грифель, а в лівій — маленьку книжечку. Він креслив у ній щось, роззирався навсібіч і знову креслив — звіддалік можна було подумати, що старший маг дороги складає вірші. Може, запитати в нього? А як я дізнаюся, чи каже він правду? І чи не зашкодить це принцові? А Оберон не розгнівається? Я тричі обійшла навколо шатра. Мені необхідно було набратися рішучості: щоразу моя сила волі натягалася, як пружина. Нарешті я вдихнула якомога більше повітря й попрямувала до фонтана. Ланс стояв до мене спиною, я побачила листок у його книжечці, покреслений ніби начерками: лінія дахів… Череп дракона на горбі… Силует статуї з фонтана… — Вибачте, будь ласка… Він обернувся. У нього було таке незадово-лене, зарозуміле обличчя, що я позадкувала. — Так, Ліно, — сказав він байдуже. Добре, що хоч не лаявся. — Я хотіла запитати… Він дивився на мене нерухомо, безпристрасно, і під цим поглядом у мене язик приклеївся до зубів. Коли я вже вирішила відмовитися від своєї витівки і втекти, Ланс раптом ступив крок уперед, узявся за посох Оберона, пересунув мою руку вгору по держаку: — Зразу звикай до правильної хватки. Між набалдашником і правицею повинно поміщатися не більше одного- двох ліктів. Ти щось хотіла запитати? — Я хотіла, — пробелькотіла я, дивлячись в його білясті очі, що були тепер зовсім поряд, — запитати… а що таке «трасування віялом»? Він зовсім не здивувався. Наступної миті його власний посох опинився у нього в руках. Ланс легко крутонув його на пальці. Щось зашипіло. На секунду ми опинилися в центрі шатра з дугоподібних вогненних цівок. Посох завмер, мерехтіння припинилося, шатро зникло. Ми стояли в димному колі — там, де вогненні цівки торкалися бруківки, тепер догорали тріски, солома й інше вуличне сміття. Злетіла над площею перелякана зграя голубів. Десь загавкав собака. Над водою у фонтані хмаркою піднявся туман. — Здорово, — мій голос чомусь звучав дуже хрипко. — Це все, про що ти хотіла дізнатися? І я перестрашилася. — Так, — сказала я квапливо. — Красно дякую. Розділ дванадцятий
Перехід
