відпочинок, коли з дверей готелю мені назустріч вийшов його високість принц. Вийшов і зупинився, задивившись так, наче я була не я, а чудасія якась. — Добридень, ваша високосте, — привіталася я скромно. — Ліно! У вас посох Оберона! Сьогодні всі дивилися мені вслід із повагою, а принц, здавалося, був уражений до глибини душі. — Так, — відповіла я ще скромніше. — Його величність віддав мені свій посох. Усе-таки, ви розумієте, час неспокійний, післязавтра кордон перетинати… — Що ж ви зробили? Що вчинили? Батько ніколи нікому не виявляв такої довіри… Знову довелося прикусити губу, щоб не розпливатися в дурнуватій посмішці до вух. — Знаєте, я такий радий, що він дістався саме вам, — сказав принц щиро. — Якби батько довірив посох Лансові… І він скорчив таку фізіономію, що відразу стало зрозуміло — старший маг дороги не заслуговує посоха за жодних обставин. — У Ланса є свій, — сказала я, щоб хоч трошки дотримуватись справедливості. — А знаєте, Ліно, — принцові, здається, збрела в голову ідея. — Ви вже обідали? — Так. Щойно з-за столу. — Тоді піднімемося до мене в кімнату, згода? Мені так подобається слухати розповіді про ваш світ… Я сумнівалася недовго. Зрештою, мій план із тренувань на сьогодні вже перевиконано.
Я не давала королю обіцянки тримати в таємниці все, що почула на вранішній нараді. Проте інтуїція (а разом із посохом у мене, здається, з’явилася справжня інтуїція!) підказувала, що базікати не слід. Тим більше що в розповіді Ланса принц виглядав не найліпшим чином: спершу заартачився, доводячи свою незалежність, згодом плутався в мага під ногами, не даючи застосувати трасування віялом… Я розповіла принцові, як влаштовані пилосос і парове опалювання. Він слухав уважно, а сам усе поглядав на мій посох і хитав головою, ніби ніяк не міг повірити у моє щастя. — Ліно, — сказав він, коли я закінчила, — зізнайтеся, що ви зробили. Якщо батько дав вам посох — отже, щось було, щось дуже важливе… — Нічого особливого, — сказала я, прагнучи здаватися незворушною. — Вчора ми з Гарольдом виступили вдвох проти цілої зграї розбійників. Гарольд був… е-е-е… йому було зле. Довелося мені брати його посох і відбивати атаку… — І ви відбили?! — Майже, — зізналася я. — У найскрутнішу мить з’явився Оберон, е-е-е, тобто його величність, і тропіки мені допоміг. — Заздрю вам, — з гіркотою сказав принц. — Я б теж хотів бути магом дороги. — Але, — пробурмотіла я невпевнено, — бути принцом теж непогано, еге ж? Він потупив очі. Післяполуденне сонце било у високе вікно, освітлюючи велику кімнату з безліччю дзеркал і гобеленів. Крізь його проміння я роздивлялася принца, не соромлячись — однаково він не бачив мого погляду. Раніше він здавався мені набагато старшим за Гарольда, я думала, що йому років двадцять з хвостиком. А зараз вияснилося, що його високості не більше вісімнадцяти. Просто, на відміну від мого вчителя, який хоч і задирав ніс, однак не вмів поводитися солідно, принц тримався й говорив як серйозна, досвідчена людина. Зараз він виглядав дуже сумним. — Е-е-е… Ваша високосте? — Ліно, — тихо сказав принц, — Ланс уже розповів вам, що я дурень і нездара? — Ні, — збрехала я, не змигнувши оком. — Ланс просто… ну, він же доповідав королю про те, як на вас напали… — Та хто напав?! — принц підвів голову. — Це безглузде непорозуміння. Спочатку Лансу всюди ввижається небезпека, і він не дає нам гуляти. Потім він з доброго дива вибиває у мене склянку… Розгромив харчевню, розполохав відвідувачів. Я ледве із сорому не згорів. Ти думаєш, він дозволив мені хоча б заплатити господареві за розгром? Спасибі, що не потяг мене за комір через усеньке місто! А потім, звичайно, переповів усе це батькові, як про вдало відвернутий замах. Ланс же у нас герой — якщо місяць минає без подвигів, він влаштовує провокацію, щоб похизуватися перед королем… Я розгубилася. Принц говорив гірко й правдиво. І дивився мені в очі. — Але ця жінка… — почала я. — Жінка?! Він і жінку приплів? А я думаю, чому високості на мене вовком дивляться… їм нащо було розповідати?.. — Ви хочете сказати, що там не було жодної жінки? Принц відвернувся. На його обличчі відбилася нудьга. — Ліно… Може, батько заборонив говорити зі мною на цю тему, а я примушую вас порушувати заборону? — Ніхто мені нічого не забороняв, — сказала я сердито. — Просто… Якщо Оберон довіряє Лансові, а Ланс дурень, треба ж сказати королю? Принц посміхнувся. — То йди кажи. Тільки відразу попрощайся з посохом. Бо коли я сказав королю, що Ланс — дурень і зрадник, він мене, рідного сина, ледь з Королівства не вигнав. Отак.
