нічному світлі видавалася сталевою, шкіра — мармурово-білою, а очі взагалі страшними — вони світилися зсередини, блідо мерехтіли зеленим. — Ой, — я навіть здригнулася. — Що? — У вас очі… світяться. -А в тебе, думаєш, ні?.. Ти ж застосовуєш нічне бачення. — А-а-а… Оберон просто з місця пустив Фіалка вчвал. Я вхопилася за сідло. Щоправда, на спині крокодилоконя було не так тряско їхати, як на моєму Сірому. Здавалося навіть, що Фіалк не торкається землі, а якщо й торкається її кошлатим копитом, то лише для годиться. Я пильно видивлялася навколо — праворуч від нас тягнувся кам’янистий пустир, зліва гойдав своїми волохатими лапами чорний ліс. Між деревами мені ввижалися спалахи, проблиски, чиїсь очі. — Ондечки! Онде! — Це птахи. Вони не посміють напасти. — Нічого собі птахи — з такими очищами. — Це дрібниці, Ліно. Справжня небезпека буде згодом. А поки що все спокійно. Ми ввійшли на територію нашого ворога, а він і носа не показує. З одного боку, це добре. З іншого — підозріло. Ніби чекає, щоб ми заспокоїлися, розслабилися, втратили пильність… — Але ж ми не втратимо? — Звичайно, ні. Ми будемо спостережливими, дуже спостережливими. Ти ще про щось хотіла запитати? — Так, — я пригадала холодок у животі від тих його слів: «карається смертю». — Що означає «залишити службу в дорозі»? Хіба є такі дурні, які тут, у цих місцях, кинуть нас і втечуть? Просто під копитами Фіалка раптом з’явилася бездонна тріщина. Я роззявила рот. Фіалк, ніби нічого й не сталося, розпустив крила, на мить завис у повітрі й, перелетівши прірву, м’яко приземлився на другому боці. — Розумієш, Ліно… Дурних, звичайно, нема. Усі чудово розуміють: поки ми разом, у нас є шанс. Однак у дорозі бувають такі ситуації… Нам буде страшно. Усім. А страх пробуджує в людях відчуття, про які вони раніше навіть не підозрювали. Почнуться сварки, розбрати… — Як у канцлера й коменданта? Оберон зітхнув. — Ти думаєш, вони раніше не сварилися? Лаялися, ще й як. Тому їхня сварка мене не турбує. Поки що. Поки вони не надумають ділити владу. — А принцеси… — Те ж саме і з принцесами. Ти думаєш, Ельвіра раніше не вередувала? Олександр із нею намучився… Я не зразу второпала, що Олександр — ім’я принца. — То чи не простіше, — почала я тему, котра давно мене хвилювала, — залишити принцові одну наречену? — Простіше, звичайно… І гуманніше. Однак неможливо. Фіалк перемахнув ще через одну тріщину. Цього разу я навіть не здригнулася. — А чому? — Бо такими є закони Королівства. Дівчина, яка босоніж постукала у ворота рано-вранці, назвалася дочкою далекого короля й хоче стати нареченою принца, повинна бути прийнята. Принцеси-наречені дуже бажані для «тонкого» світу — вони сповнені надій, навколо них встановлюється гармонія… — Нічого собі гармонія! Навколо цієї Ельвіри? — Уяви собі. Думаєш, вона вередує, бо лиха? Та вона ж бореться за своє щастя! Вона таким чином хоче привернути до себе увагу принца… І їй це вдається. Він тільки про неї й говорить. — Він же її терпіти не може! — Це зараз йому так здається. А насправді він до неї небайдужий. — Та-ак? — протяжно вимовила я. Мені іноді здається, що я нічого не розумію в житті. Оберон раптом вхопив мене за плече. — А тепер дивися вперед. Бачиш? Я глянула туди, куди він вказував. Чорне потворне дерево на межі лісу й пустища раптом заборсалося, засмикалося і злетіло в повітря, обсипаючи камінчики з короткого коріння. Гілки-лапи затріпотіли, стовбур розпрямлявся і складався, ніби складаний ножик. Такої тварюки я ніколи на жодному малюнку не бачила. Це був не птах, не ящір, а якась літаюча потвора! — Дуже небезпечні, — пошепки сказав Оберон. — Це розвідник. Зараз він подасть сигнал… Тварюка вибухнула звуком, схожим на скрегіт заліза по склу. Я ледве втрималася, щоб не заткнути вуха. І тут із лісу як шугоне зграя таких самих «літаючих ялинок»! Вони не кричали. Вони мовчки здійнялися над нами — мені здалося, що їх там штук сто, не менше. — Це сосуни. Зараз вони влаштують хоровод — коло в колі. Почнуть кружляти врізнобіч. Від цього їхнього обертання зміщуються земні шари. Жертву затирає каменепадом. Сосуни сідають на труп чи трупи, пускають коріння й мирно ростуть кілька років, поки вистачає поживи. Я вчепилася в його руку. — Тікаймо швидше! — Але ж ми розвідники, а не втікачі… Бери посох. Повторяй за мною. Він однією рукою підкинув свій чорний посох. Тонкий промінь різонув по зграї, тварюки безшумно заборсалися. Оберон ударив ще й ще раз — запахло свіжою деревиною, наче у столярній майстерні. На голови нам посипалася хвоя. Фіалк витягнув шию, розпрямив крила, став дибки. Чорна тварюка рвонула вниз, явно збираючись вп’ястися кігтями мені в очі. Я заволала із жаху, зажмурилася, вчепилася у посох, ліва долоня стала гарячою, ліва — скрижаніла. Бабах! — Ліно, бийся, як маг, а не смали своєю самодіяльністю мені бороду! Нумо! І Оберон, підхопивши мене під пахву, зіскочив з сідла. Пс-с-с! — зметнувся його промінь. Трісь-трісь-трісь! — посипалася тирса. Зграя чорних істот, що вже зібралася було в хоровод, знову розлетілася на клапті кіптяви. Я обперлася на посох і сама до ладу не розуміла — це моя зброя чи милиця? Від жаху тремтіли коліна, чорні сосуни кружляли над головою, проте найстрашнішим було те, що зараз Оберон усіх їх переб’є, а на мені назавжди залишиться клеймо боягуза! Я вирівняла дихання. Відчула теплий клубок у животі, підняла його в серце, в ліву руку, в посох… Вогонь! Небо заяскравіло зеленим і червоним. Мій залп вийшов гарнішим, аніж у Оберона, проте, здається, нікого з тварюк я не зачепила. — Економніше, Ліно, тонким променем, прицільно. Дій. Я знову відчула під грудьми теплий клубок… Коли починаєш битися по-справжньому, страх зникає. Я це давно помітила, ще в пісочниці, коли до мене чіплялися старші дівчатка, їжте на здоров’я, панове сосуни! Чорна зграя розпалася: половина
Вы читаете Ключ від Королівства,Нарнії
